З проповідей прихожанин засвоює, нарешті, що церковний рік є виразом вершинних моментів Священної історії, й кожне свя-то є пам'ять про певну подію цього циклу. Звідси — увага до так званої святкової урочистої проповіді, що має пояснювати ключові події Писання. Так, свята Хрещення, Трійці та інші є етапами Бо-гооб'явлення, об'явленням Святого Духу як Іпостасі Бога. Тут проповідник має виявити розуміння та пояснювати символіко-алегоричну змістовність моменту.

Поет або політичний оратор, судовий красномовець або пе-ресічний балакун, зазвичай, теж не "відлучені" від Святого Пись-ма. Але відмінність тут полягає в тому, що вони не можуть або й не прагнуть висвітлювати саме його релігійний зміст.

Проповідник-гомілет за своїм покликанням є професіона-лом, який спеціалізується у вивченні та популяризації Біблії.

'Гема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Про-повідникові навіть важче, бо він має знайти популярні ходи й прийоми, що наблизили б Святе Письмо до людини, й при цьому не повторюватися щорічно. Не слід гадати, буцімто проповідник роками торочить те ж само. Його проповіді збагачуються життєвим досвідом, набутою з віком мудрістю. Так, відомий західний проповідник Клаус Харм на питання, скільки часу по-требувала підготовка проповіді, відповів: "Сорок років".

Навіть тут можна визначити якісь проблемні аспекти. Так, хоч у практиці церковної проповіді тематика визначається щоден-ним читанням і коментуванням тих чи інших Євангелій (існує навіть ґрунтовний посібник, в якому подано матеріали для такого коментаря86), величезне ідейно-тематичне багатство Святого Письма дозволяє знаходити в одному і тому ж уривку матеріал для найрізноманітніших за темою проповідей. Можна коментува-ти не Євангелія, а Послання; можна брати й моменти з тропаря і т.п. Наведемо кілька таких прикладів:

НЕДІЛЯ СВЯТОЇ ІІАСХИ. СВІТЛЕ ХРИСТОВЕ ВОСКРЕСІННЯ.

Читається: Діян., (1, 1—8).

З цього уривка можна взяти такі теми: Воскресіння Христо-ве. Дух Святий. Хрещення. Свідоцтво Істини. Царство Боже.

Читається: Ін., 1 зач., (1, 1—17).

Тут є грунт для тем: Безначальність Божа. Благодать. Бог Слово. Боговтілення. Істина. Світло. Творіння світу.

Протягом століть склалася загальноприйнята система чоти-рьох видів проповіді: проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочи-ста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина — виклад ма-теріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумки; заклик.

За загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Проповідь в ідеалі вимагає не меншого хисту, ніж виступ ар-тиста. Звичайно, між лицедієм, який постійно змінює власне пси-хологічне "я" і відтворює в сценічному образі нетривкі й плинні пристрасті людей, та проповідником Святого Письма, який віщує про вічні цінності, лежить глибока прірва.

Але все ж таки з технічного боку різниця між проповідни-ком і артистом зовсім незначна. І той, і другий найперш утриму-ють певний образ, який різниться за змістом, але вимагає однако-вого психологічного напруження.

Особливо цікаве це питання з погляду порівняння особли-востей мовленнєвої комунікації в даних двох ситуаціях.

За проф. Ю. Рождественським, який є одним з небагатьох дослідників, що приділяють увагу питанням такого роду , в даній ситуації вимальовується наступна картина.

Однак ця таблиця не позбавлена суб'єктивізму. Важко, на-приклад, погодитися з тим, що традиції гомілетики виключають високі вимоги до усного мовлення, необов'язковість новизни змісту (хіба не підпитується постійно проповідь живими прикла-дами з життя) і навіть цілісної композиції (пригадаймо викорис-тання традицій античного красномовства).

Проповідник має владу над душами пастви, але владою цією не слід зловживати. Характерна гумореска Марка Твена, у якій автор розповідає, що одного разу він слухав проповідника, який спочатку справив на нього враження настільки велике, що пись-менник вирішив пожертвувати на церкву одини долар. Але про-повідь тривала вже годину, і тоді Твен вирішив знизити "таксу" до половини долара. Ще через півгодини він вирішив нічого не дава-ти. Коли через дві години священик закінчив - письменник узяв один долар з таці для пожертвувань, щоби компенсувати собі втрату часу.

Слід принагідно сказати кілька слів щодо специфіки проте-стантської проповіді. Зберігаючи основні риси церковного крас-номовства, про які йшлося вище, протестантський проповідник, по-перше, більш вільно та суб'єктивно тлумачить Святе Письмо (не визнаючи ортодоксальний досвід рівним Біблії). По-друге, протестантській проповіді властиво ширше спиратися на досяг-нення сучасної науки, приклади з суспільного життя тощо. По-трете, протестантський проповідник, що, як правило, одягнений так само, як його паства, і позбавлений пишного церковного інтер'єра, більше уваги приділяє міміці, жестикуляції та власне ораторським прийомам, аби утримати увагу аудиторії. Все це виз-начає розкутий, модернізований стиль протестантського про-повідування. Характерно, що Лютер радив: "Слухача спочатку потрібно розвеселити, щоби потім він охоче слухав проповідь".

І, нарешті, зауважимо, що, хоча автор одного з сучасних російських підручників з риторики М. Львов твердить, що загаль-на криза риторики в XIX-1-й пол. XX ст. не торкнулася церковної риторики, але й особливих висот вона не сягнула. Якщо на