релі-гійної свідомості є віра. Однак необхідно зазначити, що віра може бути й нерелігійною. Віра — це такий стан людської свідомості, поза яким неможливе нормальне функціонування свідомості взагалі. Віра виражає пряме, безпосереднє і бездоказове прийняття чогось як виправданого, незаперечного або істинного. Віра є там, де існує беззастережне переконання. Через це віра передбачає існування в нашої свідомості так званого "дефіциту інформації": вона вступає у свої права годі, коли наші знання на чомусь зупиняються або обриваються, і ситуація приймається як завершена. Ще перші християнські мислителі справедливо зазначали, що без віри немож-лива людська життєдіяльність: коли ми кидаємо в землю насіння, ми віримо в те, що воно проросте, коли йдемо до лікаря — віримо в його знання і кваліфікованість, коли віддаємо дитину на навчання - віримо учителю. Те ж саме відбувається із людським мисленням, бо коли ми щось осмислюємо, ми опираємось на цілий масив знань, які ми не здобували самі: ми віримо вченим, дослідникам так само, як і в життєвих вчинках - іншим людям. Проте релігійна віра не с простою життєвою вірою, оскільки вона стосується найважливішого для людини — її життя та смерті, її моральності.
Тут важливо зрозуміти, що віра не є невіглаством і не перед-бачає відмови від знання. Більше того, не можна вірити, не знаючи, в що саме ми віримо, тобто, не можна бути християнином, нічого не знаючи про Христа, або буддистом, не відаючи того, хто є Будда. Проте віра так само не є знанням: знання стосуються предмета стану віри. Але задля того, щоб з'явилася віра, ці знання бути або неповними, або чомусь неможливими. В апостольських посланнях християнська віра трактується як "уособлення речей невідомих". Віра передбачає єдність елементу знання, обізнаності із почуттями (надією, почуттям священного), окрім того, іноді потребує і вольових зусиль, вміння бути внутрішньо непохитним у своїх переконаннях. Переконання відрізняються від віри тим, що їх можна і чавіть потрібно доводити, узгоджувати із певними принципами., настано-вами. За змістом переконання - це сукупність виправданих принципів, необхідних для узгодження певних знань та уявлених з реальним станом справ.
Догматична складова релігії безпосередньо переходить у систему життєвих настанов, заборон, вимог; вона вимагає від своїх прихильників виконання певних ритуалів, обрядів, церемонні, а також певного спрямування життя, певного способу життя. Будь-яка релігія виправдана ліпне тоді, коли вона здатна змінити життя людини її відношення до світу й до себе самої.
Основне завдання релігійного культу полягає у налагодженні контакту віруючих із священними силами та істотами. При цьому віруючі переживають піднесення психологічного та емоційного стану, відчувають особливі емоції і відчуття. По суті, релігійний культ покликаний вивести релігійну людину за межі повсяк-денності, породити в ній відчуття перебування із особливому вимірі, тобто у контактах з чимось надприродним, незвичайним, вищим. Окрім того, релігійний культ виконує ще й інші функції: через спільні дії та переживання він з'єднує віруючих у єдину релігійну громаду, певним чином організовує їхнє життя, засвідчує прина-лежність певної людини до якоїсь релігії або конфесії. Вважається, цю силу своєї віри, стійку релігійну віру людина засвідчує саме через ретельне виконання культових дій.
Культ, що є сукупністю стереотипних символічних дій віруючих, фактично об’єкти визує їхні релігійні уявлення і спрямовує зусилля на встановлення двосторонніх відносин між людиною і надприродним. У кулі/говій діяльності велику роль відіграє специфічне предметне забезпечення - культові будівлі, культові предмети (наприклад, у християнстві священицький одяг, хрести, свічки, ікони, посуд тощо). Релігійні обряди вимагають особливої точності і ретельності у їх відтворенні, тому це найбільш консервативний елемент в будь-якій релігійній системі.
Релігійна свідомість постає в культі у вигляді культового тексту, основою якого є зміст того чи іншого Святого Письма. Відтворення нього змісту в культових діях актуалізує у свідомості їх учасників релігійні образи і мети. Тому релігійний культ називають мовою релігії, в якій предмети, дії, слова мають символічне значення. Це своєрідна "театралізація" релігійного тексту, що пов'язана з вірою в реальність описаних у Святому Письмі подій та згаданих у ньому дійових осіб. Найкращим засобом такої актуалізації є релігійні богослужіння, бо всі присутні самі є безпосередніми учасниками цього ритуального дійства, у якому відтворюються релігійні сюжети. За допомогою засобів мистецтва (сакральна архітектура, скульптура, ікони, картини, музика тощо) створюється специфічна аура духовного простору. Важливе місце займають також жертвоприношення, свята, молитви. Молитва — це найважливіший засіб спілкування віруючого з надприродним. Молитва - вербальне (словесне) звернення людини до об'єкта поклоніння (Бога, святих тощо) з проханням благ, заступництва, відвернення зла.
Отже, в своєму дійсному функціонуванні релігія проявляє себе як досить складний організм, що передбачає існування цілої низки особливих елементів, їх перелік засвідчує: не можна думати, цю релігія живе десь в наших думках, почуттях та мареннях. Як сукупність людей та певного виду організацій, вона є важливим чинником суспільного життя, вона виконує різноманітні соціальні функції.
ВИСНОВКИ
Оскільки релігія завжди була вагомою силою людського розуміння світу, тому роздуми над її природою, сутнісними ознаками та функціями супроводжують всі важливі етапи свідомого розвитку людства. Багатогранність релігії стала основою того, що вона постає предметом вивчення різних наук, серед яких основне місце займає релігієзнавство, яке, збираючи дані численних наук, вивчає релігію як цілісне явище. Релігія передбачає існування у людини відчуття її прилучення до найперших початків буття, а на основі такого відчуття утворюються різноманітні більше або менш чисельні об'єднання людей, що сповідують