Як зазначає О.Домбровський, керівництво Союзу українських євангельсько-реформованих громад в екуменічній діяльності виходило з тих підстав, що “реформовані євангелики, євангельські християни, баптисти і християни віри євангельської-п’ятидесятники стали в загально протестантському світі найближчими одні до одних у віровизнанні, тобто у світоглядово-догматичному розумінні”29. Вважаючи себе гілкою єдиного протестантського дерева, лідери цих течій водночас мали у Західній Україні ще одну серйозну спільну платформу. Йдеться про завдання українізації церков. Тому, скажімо, кальвіністи шукали союзу не з усіма баптистами та п’ятидесятниками, а лише з тими, котрі переходили на українську мову і будували національні об’єднання. Саме так обґрунтовують вони співпрацю з баптистами: “...Українські Євангельські Християни-Баптисти... зробили історичний крок, а власне — відокремилися від московствуючих баптистів і створили щироукраїнський баптистський напрямок... Це величезної історичної ваги крок, бо це буде приміром для українських баптистів не лише на Великій Україні, а й в Канаді та Злучених Державах Північної Америки”30.

Національний фактор для керівників Союзу був настільки важливий, що вони не відкидали можливості співпраці з Українською автокефальною православною церквою (УАПЦ). “... ми з великою приємністю зазначимо у здобутках українського церковного життя за рік 1927 великий поступ підготовчої роботи до зукраїнщення православних церков на Волині... і до звільнення наших братів... з мертвого царослав’я... наш Союз має прийти до порозуміння з автокефальцями”31. З цією метою В.Кузів у 1929 р. їздив до Києва на переговори з тодішнім главою УАПЦ В.Липинським.

Однак, подібно до XVI-XVII ст., союзницькі плани кальвіністів у кінцевому підсумку не мали успіху. Це, попри надзвичайно обмежений термін (1927-1939) для подібної діяльності, було спричинене й давніми міжконфесійними непорозуміннями в Україні.

Кращих наслідків вдалося домогтись реформатському рухові на релігійно-освітній ниві, що проводив шкільний відділ Союзу. Під його опікою у середині 30-х років перебувало 20 недільних шкіл (мали початковий рівень), де навчалося 360 учнів. Українські реформати проводили активну діяльність, спрямовану на вдосконалення системи середньої освіти. Програму неповної середньої мали, зокрема, Українська євангельська школа ім.М.Грушевського у Коломиї та Євангельська гімназія при громаді у Львові. Реформати у 1939 р. оголосили програму Євангельського народного університету для української молоді, відкриття якого планували 1 вересня. Однак через відомі історичні обставини це також не було здійснено. Знайомство з програмою, вміщеною у часописі “Віра і Наука”, засвідчує її фаховий рівень.

Але, насамперед, зупинимося на статуті майбутнього університету, що нагадує статути протестантських шкіл, які існували у Речі Посполитій у XVI-XVII ст. У ньому, наприклад, зазначалося: “Народний університет повинен мати власний будинок відповідних розмірів, де можна було б помістити бурсу, кухню, їдальню, світлицю та викладові залі. При університеті конче треба мати кусок поля (2-3 гектари), щоб провадити взірцевий город і садок. Навчальний плян ділиться на два курси: хлоп’ячий і дівочий. ... На науку приймати не тільки євангельську молодь, а й молодь інших християнських віровизнань — дівчат від 16 років, хлопців від 18... Вихованці повинні мати щонайменше народну школу. Для успішної роботи творити невеликі групи... Для дівочих курсів треба опрацювати трохи відмінну програму. Присвятити чимало викладів жіночому рухові, хатньому господарству, гігієні й естетиці помешкання, а також вихованню дітей. Найголовніше — звернути увагу на значення родини в житті нації та держави”32.

Навчальна програма майбутнього університету не менш цікава. Вона передбачала три курси: релігійно-моральний, українознавчий та загально-науковий. Релігійно-моральний осягав дев’ять тем. Серед них — біблійна історія (зокрема доби перекладів Біблії національними мовами), історія церкви та євангельського руху в світі та в Україні, а також соціально-релігійні питання (християнство і світ, євангелізм і кооперація, євангельська культура, любов до Батьківщини у світлі Євангелія тощо). Курс українознавства складався з шести тем. Туди входили питання історії України та українського письменства від початків християнства до сучасності, насамперед, творчість “письменників з християнським світоглядом (Сковорода, Шевченко, Куліш, Костомаров, Марко Вовчок, Франко та інші)”. Окрему тему становило вивчення української землі (будова, кордони, природні багатства, населення тощо). П’ять тем входило у загально-науковий курс програми, що містив виклади з політичної та економічної географії світу, історії всесвітньої культури, філософських течій і політичних учень, будови земної кулі, Всесвіту, походження життя, заняття з анатомії, гігієни й естетики (передбачалося і вивчення культури статевого життя).

Крім навчальних занять, в університеті планували проводити різнобічну громадську діяльність. Тому в статуті особливу увагу звертали на “організаційне й товариське життя. Тут підходять такі теми: Що таке організація? Завдання організації за наших часів. Культура організованого життя. Обговорити всі можливі форми культурно-освітньої роботи в КУЄМ (Кружок Української Євангельської Молоді) — виклади, гутірки, часописи, бібліотека, радіо, прогульки, хори, інсценізації, театр, жива газета тощо”33. Тобто випускників університету готували не лише для майбутньої релігійної, а й суспільно-громадської діяльності. Цей напрям відповідав соціальній програмі Союзу українських євангельсько-реформованих громад.

До 1939 р. для викладання у цьому освітньому закладі були підготовлені і старші, досвідчені, і молоді теологи та проповідники. Хоча зазначимо, що до роботи в університеті планували залучити не тільки церковних, а й світських лекторів. Стосовно молодих теологів, то серед них більшість отримала спеціальну освіту за кордоном. Щороку на кошти Союзу та за допомогою зарубіжних протестантських центрів юнаків і дівчат скеровували на навчання до Європи. Найбільше молоді побувало у Польщі (Варшава, Клярисів, Венциборк), дещо менше