Однак поступово віросповідні вимоги кальвіністів все більше наповнюються політичними гаслами, а керівники Союзу переступають межу нейтралітету. На сторінках часопису “Віра і Наука”, наприклад, починають пропаґувати ідеї певних політичних партій, що діяли у Західній Україні, віруючих закликають до їх підтримки. Ті партії, що не висували вимогу відокремлення церкви від держави, гостро критикували. “Ми, євангелики, одні в Христі, але в туземнім життю до різних політичних партій належимо.., кожний із нас хай добре роздивиться, чи його партія має в своїй програмі відокремлення Церкви від держави”39. Залежно від цього у читача формувались певні політичні симпатії, заохочення чи, навпаки, заперечення його участі у виборчих кампаніях, різних громадянських акціях.

Політичною позицією українських кальвіністів можна вважати і той факт, що членам громад не забороняли брати участь у діяльності партій, рухів, громадських організацій, навіть у національно-визвольному процесі. В цьому, до речі, полягає суттєва відмінність реформатів і лютеран від прихильників пізньопротестантських течій. Серед членів українських реформатських громад були бійці УГА, УПА, січові стрільці, у тому числі й командири, наприклад, Клим Степанів, колишній старшина Української Галицької Армії. Віруюча молодь активно співпрацювала з пластунським рухом; пастор Т.Довгалюк на Волині певний період очолював місцеві пластунські осередки. Українські кальвіністи намагались не бути осторонь й політичних кампаній у Західній Україні. Зокрема, кампанії засудження колонізаторської політики польського уряду, денаціоналізації українського населення.

І все-таки свою головну роль у національних процесах Союз українських євангельсько-реформованих громад, за давньою протестантською традицією в Україні, вбачав у громадсько-культурній діяльності. Одним з важливих завдань його позакультової практики була підтримка організацій, що займалися освітянською справою, піднесенням політичної, економічної, духовної культури населення Західної України, його національної свідомості. Найактивніше співпрацювали реформати з Товариством “Просвіта”. Йдеться про безпосередню участь (а також і членство) протестантів у діяльності Товариства: у роботі читалень, де вони виступали з лекціями релігійного і соціально-етичного змісту, із виставами, хоровим співом, у художній самодіяльності та народній творчості — виставках, концертах, у багатьох акціях Товариства. Щодо підтримки “Відродження”, то вона відбувалася, передусім, у формі участі в антиалкогольних, передплатних, миротворчих, філантропічних та інших кампаніях. Майже в кожному номері “Віри і Науки”, “Сіяча” , “Української Реформації” викладали програму здорового способу життя, вміщували заклики проти вживання алкоголю і тютюну. На думку видавців, протестанти повинні, передусім, самі показувати приклади такого життя і заохочувати до нього інших. Так, у статті пастора В.Боровського підкреслено необхідність “позбутися звичаїв — уряджування різних урочистостей як “храму”, весілля, хрестин, похоронів і подібного з дикою пиятикою і гульнею. Це вже зовсім не пасує не тільки правдивому християнинові, але й культурній людині. Кожного правдивого українського протестанта-євангелика має характеризувати найперше цілковита відмова від уживання п’янких напоїв і нікотину”40. На сторінках часописів систематично друкували прізвища віруючих, які кинули курити. Повідомляли навіть про цілі громади, де ніхто з членів не курить і не вживає алкоголю.

Кальвіністи підтримали “Рідну школу” у боротьбі за впровадження української мови в освітньо-виховний процес, збереження існуючої мережі українських шкіл у Галичині та її розширення на теренах Волині. Учасники реформатського руху перераховували кошти на проведення свят рідної мови, відзначення пам’ятних дат, ювілеїв діячів культури, спорудження пам’ятників, видання художніх творів українською мовою для народних і дитячих бібліотек. На сторінках кальвіністських часописів читаємо постійні звернення до віруючих допомогти у виданні та розповсюдженні біблійної літератури (наприклад, Біблії у перекладі І.Огієнка), підручників, словників, а також наукової літератури. Так, коштами СУЄР і за допомогою українських кальвіністських церков у діаспорі побачила світ (вийшла у друкарні НТШ) праця М.Грушевського “З історії релігійної думки на Україні”.

Цікаво, що і деякі громадські, культурні, наукові діячі з симпатією ставилися до кальвіністського руху. Достатньо згадати українського літератора, вченого, педагога Антона Крушельницького, котрий за часів свого директорства у Коломийській єврейській гімназії (початок 30-х років) підтримував приятельські стосунки з пасторами В.Федівим, В.Боровським та В.Кузівим. Крушельницький допомагав протестантам у налагодженні роботи Української євангельської школи ім.Грушевського, а також вміщував на шпальтах “Віри і Науки” статті зі своїми поглядами на освіту, моральне виховання української молоді.

Отже, кальвіністський рух у Західній Україні поступово набував виразніших національних рис. У середині 30-х років членами церков переважно були українці, вся усна і друкована пропаґанда, проповідь і культ велися тільки рідною мовою. (Одна із статей у часописі “Віра і Наука” так і називалась — “Через реформацію українізація”). Кальвіністи розгорнули кампанію серед інших протестантських течій за перехід на українську мову, прилучення всього протестантського руху в Західній, а згодом в усій Україні, до національних традицій, “щоби зміст духовних вартостей прибрати в самоцвіти української культури”. Свою ідейну програму СУЄР офіційно визначив як таку, що повинна “сполучити в одну світоглядову синтезу євангельсько-реформовану (кальвіністичну) науку із... духом українського релігійно-культурного відродження” і будуватися “на базі національного принципу”41. При цьому навіть віросповідні ідеали керівництво Союзу визначило вторинними після національних. Цю позицію чітко сформулював пастор П.Крат, який, виголошуючи принципи свободи совісті, уточнив: “... спершу українська справа, тобто оборона життєвих інтересів західних українців під польською владою, тоді відокремлення Церкви від держави”42.

Подібна позиція стала