Гуманiстичний характер пам‘ятки пiдтверджує зазначене вже звернення до рiдної мови. Причому, автор не просто шанує народну мову, а вважає її головним засобом оволодiння змiстом Євангелiй. У “Повчаннях” ця теза висловлена чи не найпереконливiше. Автор наголошує на необхiдностi розумiння Божого Слова саме звичайними вiруючими, “по розумънiю и некнiжныхъ мірянъ”. Адже “проповъдавъ слово Божее Святое евангелiе на языкъ, которымъ мовлятъ люде... уcъмъ народомъ, что бы чинили молитву и прузьбу за усякое дъло... однымъ...языкомъ у одно дати славу Божу”70. Цей виразний реформацiйний мотив, до речi, пiдмiтив i ченець Горбенський, котрий зневажливо називає мову “Повчань” “понеже дуже спростою”.

Перу українських авторiв належить низка руськомовних творiв, якi також можна впевнено вiднести до реформацiйно-протестантського руху ХVI-XVII ст. Це уже згадуванi учительні Євангелiя, збiрки проповiдей i повчань, якi дiйшли до нас здебiльшого у виглядi анонiмних рукописів (”Вiдкриття” подiбних збiрок ще продовжує сучасна наука). I хоча у їхньому корпусi переважають православнi списки (більшість церковно-слов’янською мовою), протестанти, як уже зазначалося, активно зверталися до цього лiтературно-полемiчного жанру.

У сучаснiй iсторiографiї ґрунтовно описано, зокрема, руськомовний рукописний збiрник тлумачно-повчальних слiв на Євангелiя та Апостольськi читання, що знайшов у ХIХ ст. бiблiофiл Ю.Яворський. М.Дмитрiєв вiдносить пам’ятку до 60-х рокiв ХVI ст. Її створення пов’язує з активiзацiєю у цей перiод реформацiйного руху та з полемiкою, котра велась тодi в українсько-бiлоруських i польських землях. Мова збiрника свiдчить, що автор походив iз Захiдної України, а сам твiр адресовано православному населенню Великого князiвства Литовського i Польщi. Безпосереднiм об’єктом реформацiйної критики автора була православна церква. Серед священикiв, котрих він згадує, — патрiархи та iгумени, римська ж iєрархiя залишається поза авторською увагою. До істинного, живого Бога закликає повернутися “неверных греков и Руси”. У тлумаченнi Євангелiя вiд Iвана автор пише: “А та евангелия святая Иоанна святого бывает читана нинейшего часу и дня во всех церквах грецких и рускых а слушне тот порядок имает быти захованъ в зборех христианских”71. При ретельному спiвставленнi рукопису збiрки з протестантськими творами (“Постиллою” М.Рея, “Катехизисом” С.Будного), вченням “пожидовлених” i феодосiан М.Дмитрiєв робить висновок про ориґiнальнiсть української пам’ятки, її спорiдненiсть з iдеями релiгiйних рацiоналiстiв та про “досить широке розповсюдження цих iдей серед розбудженого реформацiєю населення Речi Посполитої”72.

На думку багатьох дослiдникiв, реформацiйно-протестантська перекладна лiтература XVI-XVII ст. зумовила пізнішу появу в Українi серiї бiблiйних творiв, де зробленi спроби використати мову, наближену до сучасної української. Безперечно, “процес проникнення тих або тих народних українських елементiв у священнi книги вiдбувався з давнiх-давен, але свiдомого характеру тенденцiя до зближення мови священних книг з говiрною, живою набула справдi тiльки за iсторично цiлком натуральних реформацiйних впливiв. Саме на межi XVII ст. гостро виникло питання про розумiння конфесiйних книг i “простаками”... Приклад дiячiв реформацiї, територiально близьких народiв був перед очима, i навряд чи можна припустити, щоб при своїх шуканнях освiченi українцi могли з цього не скористатися i не зробити певних висновкiв для дiї”73. У контекстi сказаного зрозумiла поява саме у цей час перекладу Пересопницького Євангелiя (1556-1561), Псалмiв Давидових (1582), Лiткiвського Євангелiя (кiнець XVI ст.). I хоча вони виходять вже не з протестантського середовища, його вплив на цi твори доволi вiдчутний.

Переклади та видання бiблiйної лiтератури мовою, доступною широким освiченим колам українського суспiльства, зіграли неабияку роль у його духовному поступi. Так само можна оцінити й інші дiлянки культурно-освiтньої дiяльностi протестантiв. Хоча їхня шкiльна, видавнича, перекладацька практика спричинена передусім конфесiйними завданнями, об’єктивно вона мала прогресивне значення. Це був ефективний засiб наукової та мовної освiти, шлях впровадження ренесансно-гуманiстичних iдей у загальний культурний процес.

1. Јukaszewicz J. Historya szkуЖ w Koronie i w Wielkim Ksiжstwie Litewskiem. Poznaс, 1849. T1. S.357,358,362.

2. Бiднов В. Школа й освiта в Українi //Українська культура. К., 1993. С.49.

3. Цит. за: Јukaszewicz J. Historya szkуЖ w Koronie. T.1. S.120-121.

4. Там же. S.377-388.

5. Плисс В. Исторический очерк проникновения и распространения реформации в Литве и Западной Руси //ХЧ. 1914. №2. С.217-218.

6. Tworek S. Szkolnictwo kalwiсskie w MaЖopolsce. S.123.

7. Јukaszewicz J. Historya szkуЖ w Koronie. T.1. S.371.

8. Там же. S.371-372; Kossowski A. Protestantyzm w Lublinie. S.18.

9. Плисс В. Исторический очерк проникновения и распространения реформации. С.221; Tworek S. Szkolnictwo kalwiсskie w MaЖopolsce. S.179-181.

10. Kossowski A. Protestantyzm w Lublinie. S.87.

11. Tworek S. Szkolnictwo kalwiсskie w MaЖopolsce. S.434-445

12. Јukaszewicz J. Dzieje koҐcioЖуw... w Litwie. T.2. S.169-170.

13. Wжgierski A. Libri quattuor Slavoniae Reformatae. P.146.

14. Јukaszewicz J. Dzieje koҐcioЖуw... w Litwie. T.2. S.66,78.

15. Харлампович К. Западно-русские православные школы XVI и начала XVII века, отношение их к православным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. Казань, 1898. С.161.

16. Соколов И. Отношение протестантизма к России. С.426-428.

17. Dalton D. Beitrдge zur Geschichte der Evangelischen Kirche in Russland. Berlin, 1905. S.121-128.

18. Цит. за: Антология педагогической мысли Белорусской ССР. Мн., 1986. С.94-95.

19. Јukaszewicz J. Dzieje koҐcioЖуw... w Litwie. T.2. S.182.

20. PSB. 1939. T.5. S.264-265.

21. Цит. за: Антология педагогической мысли С.99.

22. Соколов