Водночас упродовж XVI-XVII cт. вiдбувався процес удосконалення та диференцiацiї схiднослов’янських мов. Спостерiгалась тенденцiя до розширення сфер використання елементiв української лiтературної мови. Розвитковi цього процесу значною мiрою сприяла перекладацька дiяльнiсть протестантiв. Саме в їхньому середовищi здiйснюються перші спроби застосування слов’яно-руської мови у лiтературно-видавничому процесi.

1562 року у Несвiжi побачили свiт руськомовнi “Катехизис” Симона Будного (виданий за участю Матвiя Кавечинського i Лаврентiя Кришковського) та полемiчний твiр Будного “Оправданнє грiшного чоловiка перед Богом”. Остання праця втрачена i вiдома лише iз жвавої лiтературної полемiки, яку проводили у 60-80-х роках XVI ст. антитринiтарiї. На думку деяких дослiдникiв, Будний мав ще якісь руськомовні праці. Зрештою, автор сам згадує у невеличкому списку, вмiщеному у “Катехизисi”, свій твір “Про святе хрещення i вечерю сина Божого”, написаний “у мовi руськiй”.

Звернімося до “Катехизису”, в якому спостерiгаємо поєднання конфесiйного i культурного начал. Так, з одного боку, це суто протестантське видання, покликане переконати православного читача в iстинностi нової вiри. З іншого боку, твiр є пам’яткою слов’яно-гуманiстичного руху, спрямованого на розвиток нацiональної мови.

На думку видавцiв “Катехизису”, простий виклад основ християнського вчення допоможе потенцiйному читачевi краще зрозумiти догматичнi особливостi протестантизму. Вже у присвятi твору, який адресується синам князiв Радзивiллiв, Будний запевняє: Бог завжди виявляє милостi до людини, одна з головних Його милостей — вiдкриття iстинної вiри. “Черезъ Духа св. и светлость Евангелiя Сына Своего, Отецъ Оный всего милосердья учинити рачилъ, же намъ оную выполъненную вечную обетницу Христа Пана, которую намъ былъ сатанъ въ пропасти Римского и Греческого Вавилона, затливъ слово его святое, нарушилъ, и тайны посквернилъ, знову праве объяснити, а яко пальцемъ оказати, а насъ съ тое Содомы Антихристовой выръвати, опять знову ву истинному Збавителю притегнути рачилъ, которого тутъ въ тыхъ малыхъ новое кузни книгахъ, онымъ славнымъ здавна далеко росъширеннымъ словеньскимъ языкомъ суть накоротце написаны права”45.

Акцентуючи на вiросповiдному значеннi працi, видавцi “Катехизису” водночас прагнули зацiкавити читача й iншими цiнностями. У передмовi до твору йдеться про необхiднiсть учення, освiти, без яких неможливе нi спасiння, нi осмислене життя людини. Особливо почесна мета накопичення знань, набуття освiти, на їхню думку, — це пiклування про рiдну мову. Звертаючись до молодих читачiв, Симон Будний пiдкреслює: “абыся ваши княжацкiе милости не только въ чужеземскихъ языцехъ кохали, але быся тежь... и того здавна славного языка словеньского розмиловати и онымъ ся бавити рачили. Слушная бо ръчь есть, абы... того народу языкъ миловати рачили, въ которомъ давъные предъки... славне преднеишiе преложенства несутъ”. Твiр не тiльки запрошує до наук i “замилування” рiдною мовою, а й переконує у необхiдностi гiдного життя, життя на користь батькiвщини, щоб “всимъ иншимъ добрый взоръ и прикладъ давати”49.

Пiклуванням про рiдну руську мову, занедбану суспiльством, спричинена поява незавершеного перекладу Євангелiя (були перекладенi Євангелiя вiд Матвiя, Марка i початок Євангелiя вiд Луки) бiлоруського шляхтича Василя Тяпинського (вiдомого ще на прiзвище Омелянович — вiд мiсцевостi його володiнь у Мiнському повiтi50). Конфесiйна приналежнiсть Тяпинського в iсторiографiї остаточно не визначена. Натомiсть маємо данi про його участь в арiанських синодах у Люблiнi та на Пiдляшшi51. Вiдомо також, що за взiрець перекладу вiн взяв Новий Заповiт С.Будного. У передмовi до свого твору (з’явився не пiзнiше 1570 року) Тяпинський недвозначно вказує на патрiотичну мету здiйсненої працi: “абы... власным языком роускимъ вдроуку вышла... зъ зычливости кумоеи отчизне”. Перекладач визнає, що витратив на друк значнi кошти, не маючи матерiальних можливостей i фiзичних сил завершити роботу, яку, на його думку, мусила виконати свiтська i церковна влада. “Бы то властнеи учинити пристоело митрополитове владыки инихто зучоных через так многiи час нехотъли... ибымитеж, ижем то не влох не нъмець або не доктор иниякiи постановеныи межи попы. але з чого бы мъли пана звыкриканемъ фалити ирадоватсе же зъих посредкоу русинъ их имъ своеи руси оуслугуючии”52. Тяпинський гостро критикує елiтарну верству, котра зневажає рiдну мову, не дбає про її розвиток: “Ато небезвеликое се потребы чинит тая бо тепер межи ними яко устала, яко загинула... Бо ахто богобоиныи не задержитъ натакую казнь божiю гледечи, хтобы не мусил плакати. видечи так великих княжат, таких панов значных. такъ много деток невинных мужов зжонами втаком зацномъ руском азлаща перед тым довстаинном оучоном народе. езыка своего славнаго занедбане...”. Замiсть суспiльно-корисного життя, служiння Батькiвщинi, пiклування про освiту i науку шляхтичi марно тратять і свiй час, i свої маєтки. Не вiдстає вiд них i церковна iєрархiя, “иж итые што се межи ними зовут духовными, иучители”. Вони занедбали не тiльки школу, науку, пастирськi обов’язки, а й Слово Боже, яке проповiдують чужою народові мовою: “Оная ясная их вслове божьем мудрость... на ее мъстъце... такая оплаканiя неуметность пришла... ани школы тоу науце его нигде не мают... алзаща вслове