У приклад шляхтичам i священикам Тяпинський ставить простий народ, котрий з давніх-давен береже рiдну мову як головну духовну святиню. Пiклуються про неї iнші слов’янськi народи — серби, македонцi, волохи, болгари. Ще зовсiм недавно, говорить Тяпинський, i руська мова була “окраса и оздоба”; сусiди звертались до русинiв за наукою. “...яко тобыл зацныи славныи острiи довстипным народ их вумеетности... яко многократ постороннiе учоные народы их мудрость мусели похвалят. и овнем се отнихъ оучат”. Тепер же на Русi навiть Слово Боже у занедбаннi, бо те, що перекладено “з грецкое” (очевидно, церковно-слов’янськi переклади.- В.Л.), “трудно зрозуметь”. Автор звертається до прикладу європейських народiв, якi перекладають Бiблiю рiдною мовою, пiднiмаючи свою культуру. “...яко то инаоко бы се усмотрети могло и нам недалеких влохов немцов поляков французов ганликов гишпанов. а коротко мовечи всих на свете христiянсъких народов вслове божьемъ прозръвши. сами одни толко того бы доказали. же подлуг науки апостольское своим влосным языком оттак давного часу слово боже выложили имели инам зоставили. Вчом иные вси народы их прикладом, ледве се аж затых наших веков обачили. идотого што не без малого забуренiя изображенiя пришли. же слово боже златинских и иных писмъ, своим теж языком прирожоным перекладати ичитати почали”54. Реформацiйно-гуманiстичний мотив цих авторських мiркувань очевидний.

Значною подiєю на тлi нацiонально-духовного поступу можна вважати переклад Євангелiя слов’яно-руською мовою, що зробив у 1589 р. волинський шляхтич, социнiанин Валентин Негалевський. Щоправда, твiр дiйшов до нас тiльки у рукописному варiантi, але, судячи з численних примiток, залишених на полях, вiн мав багатьох читачiв. Серед них, наприклад, пресвiтер Леонтiй, священик Гапон, козак запорозький з Канева Гавриїл Крутневич.

Свою мовно-лiтературну спробу Негалевський також мотивує патрiотичною метою. У передмовi до перекладу автор зазначає, що зробив його за порадою багатьох людей, якi прагнуть знайомства i розумiння Слова Божого, “...за намовою и напоминанєм многих ученых, богобойных, а слово Божее милуючих людей, которые писма полского читати не умеют, а языка словенского, читаючи, писмом руским выкладу з слов его не розумеют”. Однак автор мав на увазi не лише залучення своїх читачiв до рідної мови, а й виразну протестантську мету, яка для нього має неабияке значення, — переконати своїх спiввiтчизникiв у необхiдностi самостiйного оволодiння змiстом Бiблiї як важливого кроку у пiзнаннi самого Бога. Не випадково вiн визнає, що свiй переклад адресує “каждому побожному христианину, хотячи его участником властного вырозумения слова Божого вчинити”55.

Важливою пам’яткою української мови i лiтератури є “Крехiвський Апостол” (окремi частини Апостолу з Радзивiллової Бiблiї, знайденi в 20-х роках ХХ ст. у Крехiвському монастирi на Жовкiвщинi), перекладений у другiй половинi XVI ст. мовою, наближеною до народної. Конфесiйна приналежнiсть автора твору (iм’я якого невiдоме) не викликає сумнiвiв. Вже I.Огiєнко переконливо довiв протестантське (ймовірнiше, кальвiнiстське) кредо перекладача, зробивши ґрунтовний науково-лiтературний аналiз пам’ятки. Вона цiкава i своїм змiстом, i численними примiтками на полях (марґiналiями), зробленими автором i читачами твору, i так званими глосами (поясненнями незрозумiлих слiв), i невеличким додатком — апокрифiчним “Листом апостола Павла до Лаодикіян”, переплетеним разом з текстом “Крехівського Апостолу”.

Як зазначає Огiєнко, “багато ознак говорить за те, що пам’ятка готувалася до друку”56, однак дiйшла до нас у рукописному виглядi. Вже застосування марґiналiй та глос свiдчить про обiзнанiсть автора з творами Ф.Скорини i протестантською бiблiйною лiтературою (нiмецькою, польською, чеською), в якiй примітки на полях активно використовують для розтлумачення читачеві змiсту текстiв. Багато коментарiв мiстилося у Берестейськiй Бiблiї, до того ж спрямованих на полемiку з католиками. Чимало “берестейських” коментарiв використав i автор “Крехiвського Апостолу”. Однак його переклад — це, передусiм, самостiйна праця.

Твiр адресовано православному читачевi. Якщо Берестейська Бiблiя у коментарях до Дiй апостолів вказувала на помилки, зробленi тлумачами при перекладі з грецьких текстів на латинськi, то автор “Крехiвського Апостолу” цi помилки вiдносить до тих, “которыи грецькии книги на словенъский языкъ переклали”. Визнаючи свої запозичення з протестантських бiблiйних творiв (наприклад, Нового Заповiту М.Чеховича), автор водночас використовує й церковно-слов’янськi тексти. Послання апостолів подає у тому порядку, який застосовувався у православних виданнях 57.

Звертаючись до православного читача, автор (а в Огiєнка немає сумнiвiв щодо його українського i православного походження) пропонує нове розумiння Божественних iстин. Останнi полягають не у вшануваннi церков (“штрофуєт глупъство люду оного. которы зле розумеючи о церквах руками будованных хотъли в них бога замкнути”), не у поклонiннi святим (“штож колиб тепер были живи и облачили што ся за хвала образом их дъєть певне бы большей на то кричали”), не у визнаннi Божественного намiсництва папи (“то значит антихреста теперешнего [за] которым стоятъ вси баламутнъ рускiи и орменъскiи”)58. Iстина, за автором, — у прийнятті Христа як особистого спасителя, у вiрi, а не формальних приписах: “Жаденъ не будет збавенъ для учинъков своих, колиж только через х[рист]а збавеньє... усправедливенє єст щироє ласки божей через въру христову, а не через учинки законны”59.

Пропаґандистське спрямування мав також згадуваний апокрифiчний “Лист апостола Павла до Лаодикіян” — вiдомий в Європi твiр антицерковного змiсту, котрий використовували iдеологи опозицiйно-релiгiйних рухiв (наприклад, альбiгойці). У XVI ст. апокриф було перекладено багатьма мовами. Його варiант, вмiщений у “Крехiвському Апостолi”, — це перший руськомовний досвiд. Апокриф розв’язує проблему сотерiологiї, яка вирiшується у протестантському дусi. Так, запорукою спасiння проголошено не дотримання обрядiв,