Буржуазну революцію адвентисти сприйняли позитивно, очікуючи від неї, насамперед, розв’язання питання свободи совісті. “Здійснилася знаменна подія... Деспотизм старої влади герметично закривав усі щілини, через які міг проникнути промінь світла у темряву. Сьогодні він волею Всевишнього сам похований... Божі вісники... Можете бути вільними!” [6]. Однак подальші політичні події, прихід до влади більшовиків принесли нові розчарування.

З одного боку, адвентисти були незаможними, а в селі — на відміну від меннонітів — безземельними, отже, не вписувались у категорію класового ворога. З іншого, це були “сектанти”, отже (згадаймо стилістику партійних постанов), “прихильники світового імперіалізму”. Добре проглядається подібний “подвійний стандарт” у ставленні влади до протестантів хоча б у такій цитаті: “У деяких селах Одеського округу значна частина адвентистів живе у жалюгідних землянках... У с. Гальбштадті (Мелітопольського округу), с. Великокняжому (Армавірськ. окр.) й інших місцях... адвентисти переважно бідняки, ремісники і середняки. Щодо бідняків-адвентистів місцеві радянські й партійні працівники часто потрапляють у складні обставини. Звільнені від податків, користуючись різними пільгами, вони, тобто бідняки-адвентисти, дозволяють своїм вождям обдирати їх, сплачуючи в общинну касу десятину... Трудяще населення в деяких місцях (як, напр., у с. Кассель, Одеськ. окр.) виступає з вимогою не звільняти адвентистів-бідняків від податків, оскільки вони все одно викидають свої гроші на вітер. Партійним працівникам дуже тяжко утримувати населення від таких виступів та переконувати, що з адвентистами потрібно боротися іншими методами” [7].

Однак, незважаючи на “боротьбу”, кількість адвентистів до 1929 р., тобто до “найрішучіших дій” уряду щодо церкви, збільшувалася. У 1924 р. офіційна статистика налічує 11500 адвентистів у СРСР, 1925 р.— 12282, 1928 р.— 13404. Причому, йдеться тільки про членів громад. Якщо ж рахувати “по два дорослих адвентиста на сім’ю і визначати середній склад сім’ї у 5-6 чоловік, ми отримаємо загальну кількість осіб, на яких поширюється вплив адвентистських громад, у 40000 чоловік” [8]. В одному із джерел зустрічаємо і дані по Україні: тут 1928 року нараховувалося 5073 члена громад АСД, серед яких більшість “крамарі, ремісники, робітники” [9].

На початку 20-х років утворилося Всесоюзне об’єднання АСД, яке очолили Г.Лебсак, Г.Цират, Б.Шмідт. Воно налічувало 605 громад і до 1929 р. встигло провести шість з’їздів. У 1924 р. (на п’ятому Всесоюзному з’їзді) у середовищі АСД відбувся розкол. Частина віруючих, незадоволених тактикою загравань свого керівництва з радянською владою та позитивним вирішенням питання військової служби, оголосила створення реформістської течії. Об’єднання адвентистів-реформістів — Російське поле адвентистів сьомого дня реформаційного руху — на чолі з Г.Оствальдом створюється у 1929 р. і відразу починає діяти як підпільна релігійна організація. З 1936 р. Російське поле перейменовується у Всеросійський уніон адвентистів-реформістів, керівництво якого переходить до В.Шелкова і П.Манжури.

У 1925 р. розпочало діяльність Всеукраїнське об’єднання АСД за головуванням Г.Лебсака, І.Львова, О.Недоби. Крім вирішення загальновіросповідних та організаційних проблем, метою його було створення біблійного інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, розповсюдження українських Біблій і збірників духовних пісень українською мовою. Однак реалізувати задумане члени об’єднання не встигли.

Церква АСД в Україні дотримувалася основних засад загального адвентистського вчення, які оприлюднила на сторінках журналу “Благовестник” — органу Всеукраїнського об’єднання. Крім класичних протестантських (віра в Бога-Творця, Христа-Спасителя, у досягнення благодаті через діяння Святого Духа, у Біблію — єдине джерело життя і вчення, у десять заповідей, у водне хрещення через занурення) кредо АСД містить особливі елементи. Це — сповідування суботи; очікування другого пришестя, що “буде особистісне, видиме і дійсне. Однак ми не визначаємо часу цієї події”; впровадження десятини, якою підтримується справа Євангелія; “як послідовники Христа, ми не наслідуємо світ у гонитві за модою, світськими розвагами... наша мета: сповіщати нинішньому поколінню й усьому світові Вічне Євангеліє або благу вістку про спасіння”; “ми проти будь-яких алкогольних напоїв, китайського чаю, кави та ін. Крім цього, ми оминаємо нечисту їжу”; “пророки відкривають світові плани Божі й показують нам, де ми знаходимось у світовій історії” [10].

Дотримувались адвентисти України й загальнопротестантського культу. Обряд хрещення у громадах АСД не відрізняється від баптистського, як і обряд євхаристії, під час якого адвентисти також вдаються до омовіння ніг. Субота у їхніх громадах часто використовується для спеціальних богослужінь — так званих суботніх бесід, під час яких вони ознайомлюють з своїм ученням не тільки віруючих, а й невіруючих.

Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Перша громада АСД виникла 1890 року під Луцьком. Її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К.Рейвен, еміґрант з Таврійської губернії, котрий побував у Америці і повернувся послідовником ідеї швидкого пришестя Христа. Два члени цієї громади, працівники столярного цеху К.Фендель та Й.Шледзинський, у 1896 р. приїхали у Лодзь, де заснували новий осередок. Згодом туди переселилася група німецьких колоністів з Південної та Центральної України, утворивши на теренах Польщі адвентистський центр. При ньому на початку XX