Отже, пізньопротестантські течії, що вийшли з ранніх внаслідок неодноразового пієтичного піднесення, “великого пробудження” (або ревівалізму), а, по суті, постійної модернізації традиційного протестантизму, становили мозаїчну картину динамічного, внутрішньо рухливого релігійного процесу. У такий спосіб, фактично, еволюціонує конфесія в усьому світі, що відповідає загальнопротестантському ідеалу “церкви, яка постійно реформується” [27].