Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 р., коли під впливом Юхима Цимбала водне хрещення за баптистським обрядом прийняли колишні штундистські керівники з с. Карлівки Трифон Хлистун та Іван Царенко і утворили тут першу невеличку групу однодумців. У 1870 р. Цимбал охрестив штундистів с. Любомирки Івана Рябошапку, Петра Гриву та Якова Тарана. Баптистські громади Карлівки і Любомирки у 1870 р. налічували вже близько 70 віруючих. Цього ж року почали діяти баптистські осередки ще в одинадцяти селах Єлизаветградського повіту.

У 70-х роках баптизм, підготовлений попередніми протестантськими та раціоналістичними впливами, поширюється у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. Наприкінці 70-х років баптистські громади виникають у всій Херсонській, Київській, частково — в Подільській, на початку 80-х років — Таврійській, Катеринославській, Чернігівській, Полтавській, Харківській губерніях. У Херсонській губернії у 1875 р., за даними православної статистики, налічувалось 1546 баптистів, 1881 року — вже 3363; в Єлизаветградському повіті цієї губернії у 1871 р. налічувалось 224 баптисти, 1890 року — 998 [2]. У 1884 р. баптистські громади існували вже у 35 населених пунктах Київської губернії, у 1886 році — у 95 Херсонської [3].

Історію баптизму в Україні можна поділити на декілька періодів. У перший — 70-80-ті роки ХIХ ст. — ще не простежується чітке відмежування течії від штундизму (тому часто його називають періодом штундобаптизму). Спостерігається, здебільшого, екстенсивний розвиток течії, розширення її географії, збільшення кількості неофітів, лідерів. Другий період — 90-ті роки ХIХ — перша третина ХХ ст. — проходить під знаком церковного становлення баптизму. У цей час, по суті, повним ходом ішов процес формування його ідейно-догматичної системи, вироблення норм внутрі- та позарелігійного життя, створення розгалуженої інституціоналізованої організації, налагодження освітньої, пропаґандистської, місіонерської, філантропічної діяльності, зв’язків із зарубіжними протестантськими центрами. Третій період — 1944 р. — 80-ті роки ХХ ст. — позначений спробами адаптації конфесії до радянського режиму, збереження (хоч і не завжди вдалого) набутих ідейних та церкових традицій. Початок 90-х років ХХ ст. можна вважати новим періодом еволюції баптизму в Україні, однак на ньому зупинимось в останній лекції.

Спочатку баптистський рух в Україні був тісно зв’язаний з німецьким протестантизмом, українським штундизмом і духовно-раціоналістичним сектантством (насамперед, молоканством). Перші баптистські з’їзди в Україні також відбувалися у безпосередній спілці із значно організованішим німецьким братством. Так, у 1882 р. у колонії Рюкенау Таврійської губернії скликано спільну конференцію німецьких меннонітів і баптистів, українсько-російського баптистського братства та українських штундистів. На з’їзді створено комітет для ведення місіонерства на теренах України, до якого від українців увійшли М. Ратушний, І. Рябошапка, Г. Кушнеренко, від росіян — В. Павлов. Однак дуже швидко українсько-російський баптистський рух, стаючи чисельнішим та організованішим, виходить з-під німецької опіки. Так, якщо у 1884 р. головою Союзу баптистів Південної Росії (створений під час першого з’їзду в с. Нововасилівці Таврійської губернії) обирають Г. Вілера, то у 1886 р. його посада переходить до росіянина Дія Мазаєва, вихідця з висланої у Крим молоканської родини. Значний відсоток у керівному складі організації становлять українці. З цього часу діяльність союзу спрямовується переважно на місцеве населення.

Про діяльність організації у перший період історії баптизму дізнаємося з багатьох офіційних періодичних видань, де знаходимо чимало цікавої інформації. Простежуючи, наприклад, еволюцію штундобаптизму в Чигиринському й Черкаському повітах Київської губернії у 70-80-х роках, один з авторів зазначав помітне збільшення кількості його прихильників серед українського населення та появу нових рис у їхньому житті. За його підрахунками, у 1890 р. у селах Топилівці та Суганівці баптисти становили відповідно 9,9 та 3,9 % від загальної кількості мешканців проти 1-2% на початку 70-х років. У цих та деяких інших населених пунктах у 1890 р. зафіксовано вже існування організованих громад, кожна з яких мала керівника і власну хату для зібрань. Найактивніші проповідники — селяни Леонтій Оржеховський, Антін Тузенко, Іван Шепотенко, брати Дем’ян, Микита та Трифон Недальченки, які пропаґують свої погляди односельцям та мешканцям навколишніх сіл “з рухливістю і запалом південної натури”. На початку 90-х років спостерігаються характерні ознаки інституту пресвітерства; окрім пресвітерів, впроваджено посади дияконів, керівників недільних шкіл, сестринських (тобто жіночих) гуртків тощо. Основну кількість віруючих тут становили недавні православні, зустрічаються й представники нижчого кліру. У м.Богуславі, наприклад, серед новонавернених були колишній церковний реґент, титар і крилосний читець [4].

Успіхи баптистської проповіді призвели до переслідувань протестантських лідерів, репресій проти віруючих. Баптисти зазнавали систематичних арештів, деяких примусово висилали до Росії, Закавказзя, Сибіру. Переслідування, яких зазнають наприкінці ХIХ ст. українські баптисти, позаофіційна література того періоду (виходила, переважно, поза межами Росії) прирівнювала до середньовічної інквізиції. Про це, зокрема, пише англійський дослідник Дж. Браун. З його праці довідуємося, що водночас з фізичними методами впливу (арешти, ув’язнення, “перевиховання” у православних монастирях або “лікування” у психіатричних лікарнях, позбавлення найактивніших лідерів батьківських прав, заслання тощо) органи влади застосовували численні фінансові штрафи (кожне адміністративне стягнення становило солідну тоді суму — 20 крб.) Якщо віруючий, зрештою, ставав неплатоспроможним, конфіскували його рухоме і навіть нерухоме майно. Це призводило здебільшого до матеріального краху достатньо забезпечених (на тлі більшості православних селян