Перші десять років після 1917 р. зв’язані з черговою хвилею кількісного зростання та активності течії. Та чи не найважливішою тенденцією в її еволюції стало прагнення баптистів з корінного населення до національного самовизначення свого братства. У Києві 1-8 жовтня 1918 р. відбувся перший Всеукраїнський з’їзд баптистів, куди прибуло 110 делеґатів з усіх кінців України з метою створення українського національного союзу. Однак події громадянської війни не дали змогу розпочати його діяльність. Він створюється на другому Всеукраїнському з’їзді, що проходив 1921 р. у Єлизаветграді. Головою Всеукраїнського союзу баптистів обирають Д. Правовєрова. У Києві 1922 року, у Харкові в 1925 та 1928 роках відбулося ще три з’їзди (на останній приїхало вже 476 делеґатів). Їх рішення були спрямовані переважно на зміцнення національного союзу, підготовку кадрів проповідників з місцевого населення, створення біблійних курсів, влаштування друкарні для випуску духовної літератури українською мовою. У 1925 р. Союз почав видавати журнал “Баптист Украины” з окремими сторінками рідною мовою, а також серію українських брошур.

На останньому, п’ятому, з’їзді у Харкові було обрано правління Всеукраїнського союзу баптистів, очолене А. Костюковим, і вирішено скликати новий з’їзд через три роки. Поява у 1929 р. антидемократичних законодавчих актів, що перекреслили більшість положень декрету Раднаркому 1918 року “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” і остаточно узаконили державний атеїзм у СРСР, не тільки прирекла Всеукраїнський союз на загибель (лідери його були відразу репресовані), а й взагалі унеможливлювала нормальне функціонування релігійних структур у країні. Розпочався новий затяжний етап державних утисків і переслідувань баптистів, особливо в Україні, де проживала більшість прихильників течії [11]. Так, 1925 року з майже 100 тис. баптистів у СРСР 40 тис. входило до Всеукраїнського союзу; 1928 року в Україні налічувалося 60 тис. баптистів [12].

До цієї цифри додамо ще чималу кількість громад і віруючих, які діяли в Західній Україні. Їх не “охоплювала” вітчизняна дожовтнева та радянська (майже до 60-х років) статистика.

Історія баптизму в Західній Україні бере свій початок з останньої третини ХIХ ст. Окрім німецьких протестантських впливів (пов’язаних з місіонерством відомого вже І. Онкена та А. Готфріда) і штундистського пробудження (переважно на Волині), йому значною мірою сприяла діяльність чеських реформатів і баптистів. Внаслідок чергового переселення в Західну Україну на початку і в середині ХIХ ст. поляків, німців, чехів, угорців виникли іноземні поселення (наприклад, на Волині — чеські села Губин, Будки Губинські, Йогожелиці, Підгайці, Лутгард). Чимало чехів-протестантів (у 1875 р. з 1500 чеських родин на Волині 84 сім’ї сповідували євангельське християнство і баптизм) осіло й в українських селах — Малому Борятині, Озерянах, Купчеві [13].

Перша група українців-баптистів виникла на початку 80-х років ХIХ ст. у Коломиї. Її створив кушнір Микола Войтюк, котрий походив із Закарпатського Берегова. Залишилися згадки й про існування у цей час невеличких баптистських громад у Луцьку, Ковелі, Львові. На Волинь у 1877 р. приїжджав І. Рябошапка, який вдень влаштовував проповіді, а вночі проводив обряд хрещення. У 1881 р. його подорож повторив І. Лясоцький, якому вдалося охрестити кількох православних з містечка Черняхова [14].

У Галичині початок справжнього поширення баптизму пов’язаний з діяльністю німецьких і польських баптистів. Їх найчисельніший осередок наприкінці ХIХ ст. існував у колонії Вальдорф Городоцького повіту. Під час Першої світової війни колоністи розпорошуються по всій Галичині (осідаючи у селах Вишинці, Міхаликах, Майдані, Юленівці, Забір’ї, Гійчому, Вільоку, Камінці, Салашах) та Волині (засновуючи нові баптистські поселення — наприклад, колонію Тойче біля Корця). На початку ХХ ст. баптистські громади існували вже у багатьох галицьких містах — Львові, Рава-Руській, Скольому, Жовкві, Кросному, Перемишлі, Добромилі [15].

На зламі ХIХ-ХХ ст. у західноукраїнських землях діяло два баптистські об’єднання. Перше — Союз зборів німецьких баптистів, що об’єднував німців, австрійців, угорців, голландців, швейцарців. Союз діяв переважно у Польщі, однак мав чимало громад і на Волині. Так, у м. Лючинові з 1881 р. діяла громада німецьких баптистів, яка у 1931 р. налічувала 468 обраних членів (разом з сім’ями і наближеними — 1367 осіб*). Існували подібні громади у селах Коловерті, Порозові та ін. Старшим пресвітером Союзу зборів німецьких баптистів на Волині був Мартін Єшке.

Більший вплив у Західній Україні мав Союз зборів слов’янських баптистів з центром у Варшаві, яку очолив у 20-30 роках ХХ ст. Іван Петраш. До Союзу входили поляки, українці, росіяни, чехи, словаки. Його громади існували у Бориславі, Бресті, Воложині, Грибовичах, Дашаві, Здолбунові, Камені-Каширському, Лунінцях, Луцьку, Львові, Ляховцях, Перемишлі, Пісках, Плесському на Волині, Раві-Руській, Рогожні, Рокитному, Рудках, Снятині, Судовій Вишні тощо. За баптистською статистикою 1930 року, з 66 громад Союзу (де налічувалося близько 10 тис. віруючих) 23 громади (із 3876 членами) діяли на Брестщині, Підляшші, Волині та Галичині [16]. Союз володів 19 будинками молитви, орендував 42 зали для зборів, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл. У 20-х роках ХХ ст. Союз видавав низку газет і журналів, серед них — часописи “Слово Правди” (польською мовою), “Маяк” (російською), “Післанець Правди” (українською). Останній часопис виконав неабияку роль у поширенні ідей баптизму серед корінного населення реґіону, яке здебільшого не володіло російською мовою. З 1932 р. редактором “Післанця Правди” стає активний діяч українського баптистського