Середина 20-х років в історії баптизму у Західній Україні позначилася створенням національного осередку — Союзу українських євангельських християн-баптистів, офіційно проголошеного на конференції у Миколаєві у серпні 1928 р. Його першими організаторами стали Петро Олишко, Симон Білинський, Григорій Урбан, які висловили незгоду з пропольською та проросійською орієнтацією існуючих у реґіоні баптистських організацій і виступили за оновлення культово-проповідницької та пропаґандистської діяльності. Для популяризації своєї культурної програми, яка передбачала перехід баптистського братства до української мови, повернення до національних духовних традицій, введення елементів народної обрядовості та ін., союз розпочав випуск самостійних періодичних видань (наприклад, журналу “Євангелист”, що виходив у Львові, а потім у Самборі в 1929-1939 роках), серії біблійно-тлумачних та поетичних збірок рідною мовою. Якщо у 1928 р. Союз об’єднував 15, то у 1933 р. — уже 67 громад, які існували у багатьох місцях Галичини (найбільші — у Львові, Миколаєві на Дністрі, селах Куяві, Камінці, Києвці, Тисові, Горлиці, Петні, Розвадові, Демні, містах Сокалі, Белзі, Долині). З середини 30-х років — і на Волині (переважно на хуторах біля селищ Печихвости, Перванче, Сілець, Квасів, Довге, Вільхівка, Звіняче, Козятин, Баранні Перетоки тощо). Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своєрідну оазу релігійної свободи та успішного фермерського господарювання. Однак постійна матеріальна скрута колоністів, утиски польської влади, а згодом події 1939 р. не дали змоги здійснити задумане.

У радянській історіографії утвердилась оцінка баптизму як релігійної секти. Однак вже у дореволюційний період конфесія існувала у вигляді розгалуженої протестантської церкви, що мала розвинуту ідейно-догматичну систему. Вона поступово витіснила примітивні погляди баптистських попередників, утопічні ідеї українського штундизму, хоча перший систематизований виклад баптистського символу віри (що склав 1871 року М.Ратушний), відомий під назвою “Правила віросповідання новонавернених руського братства”, містив ще засади, взяті у штундистів. Це віросповідання, по суті, — виклад християнсько-етичних норм братерського життя, що закликають віруючих не пиячити, не зазіхати на чужу власність, допомагати один одному. У “Правилах” читаємо водночас: “Крім Євангелія ніяких священних книг, постів та інших настанов церкви не визнавати. Церква не є обов’язковою… Каяття у гріхах повинно бути перед Богом в душі, а не… перед звичайною людиною-священиком…” Найбільш “штундистським” є тут п’ятий пункт: “Ікони та інші зображення не обов’язково мати, а вважати їх прикрасою кімнати” [17]. Наступні засади “Правил”, як і всі пізніші баптистські варіанти символу віри, демонструють розрив течії з її релігійно-раціоналістичною традицією. Натомість останнє і було специфічною ознакою вітчизняного євангельського християнства-баптизму, що відрізняло його від інших пізньопротестантських течій в Україні.

Цікавий документ, що розкриває зміст поглядів прихильників баптизму у процесі формування церкви, — анонімний твір “Звернення до людини грішної”. Він був популярним на Херсонщині, Катеринославщині, Київщині. Хоч у ньому міститься вже арґументація головних принципів протестантизму, твір має певне нашарування штундизму — у мові, наближеній до народної, окремих фактах, взятих з життя українського селянства. Власне баптистський символ віри склали лише у 1889 р. І. Рябошапка, О. І. Кліщенко, П. Цуркан, Ф. Рак. Твір відомий під двома назвами: “Перше Віровчення баптистів на Україні” та “Короткий катехизис, чи Виклад віровчення руських баптистів, тобто дорослохрещенних християн”. У документі викладаються головні засади баптизму. “Ми не очікуємо ні від кого… спасіння, а тільки від Господа через Ісуса Христа — Дії. 4. 12… При хрещенні… хрещенний дає обітницю Богу, свідками цього є небо, земля, брати і сестри… Хрещенний один раз занурюється у воду”. Хлібопереломлення можуть здійснювати лише ті, хто прийняв водне хрещення; служителів обирає помісна церква, однак не з усіх братчиків, як це було у штундистів, а з членів, “котрі рукоположені“, тобто з церковного активу (проповідники, диякони, реґенти, скарбники, керівники недільної школи та ін.). Обґрунтовано необхідність міцної церковної дисципліни, субординації, а також дотримання віруючими усіх громадянських обов`язків [18]. Певний час цей документ залишався єдиним ориґінальним твором українських баптистів. Постійні переслідування, обмежені можливості власного друку змушували їх користуватися здебільшого перекладною літературою. Йдеться, передусім, про перекладене В. Павловим російською мовою з німецької “Гамбурзьке сповідання віри баптистів” (видав І. Онкен ще у 1872 р.). Інші символи віри, у тому числі й сучасне віровчення баптистських громад в Україні, є його адаптацією. Популярною наприкінці ХIХ ст. була також вже згадана збірка “Приношення православним християнам”; у Константинополі 1880 року надрукована її нова редакція — “Духовні пісні”. 1882 року у Тіфлісі побачила світ збірка псалмів “Голос віри”, у Петербурзі — “Радісні пісні Сіону та улюблені вірші”. Пізніше виходить чимало редакцій онкенового символу віри у різних варіантах, спрямованих на конкретного читача. Скажімо, “Віровчення руських євангельських християн-баптистів”, що видав Д. Мазаєв (1906), і “Катехизис, чи напучення у вірі для баптистського юнацтва” (видавець В. Павлов, 1906). Зрозуміло, що випускати літературу забороненою українською мовою у цей період було неможливо.

Поступової систематизації зазнавала також ідейна програма баптистської церкви. Основний виклад її громадсько-етичного та політичного кредо у переджовтневий період викладено у “Короткій записці про виникнення, розвиток і сучасний стан євангельського руху в Росії та про потреби євангельських християн”, яку склали Ів. Кушнєров з Києва та В. Іванов з Харкова. У ній, зокрема, зазначалося, що члени церкви “сповідують основи сім’ї та шлюбу, а також державний порядок з усіма обов’язками громадян, включаючи й військову повинність у її християнському розумінні*…