Політична діяльність баптистів була спрямована переважно на реалізацію в Росії принципу свободи совісті. У квітні 1917 р. лідери Союзу руських баптистів П.Павлов і М.Тимошенко виступили з “Політичними вимогами баптистів”. Вимоги передбачали відокремлення церкви від держави, свободу зборів, союзів, слова і друку; державну реєстрацію шлюбу; рівноправність усіх громадян, незалежно від віросповідання, національності; свободу богослужінь і проповіді для представників усіх релігійних переконань, якщо вони не суперечать загальнолюдській моралі і не заперечують державу; право юридичної особи для релігійних громад і союзів [20]. Тобто, йшлося не тільки про особисті проблеми баптистського братства; були висунуті й загальні вимоги громадянських прав і свобод.

Характерною ознакою церковного становлення баптизму в Україні став також процес інституціоналізації, що у першій чверті ХХ ст. сягнув високого рівня. Причому, йдеться не лише про весь Союз руських баптистів, до якого на федеративних засадах входили інші реґіональні союзи, а й про українське братство. У 1929 році воно існувало вже як сформований національний центр, що мав етнічно-національні секції (наприклад, німецьку). Всеукраїнський союз очолювало правління (у Харкові), що складалося з дванадцяти пресвітерів і мало низку відділів (підготовки благовісників, реґентський, організаційно-статистичний, видавничий тощо). Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Кожну громаду, яка мала свою церковну раду (міні-керівний апарат), хоч і вважали помісною, однак вона виконувала рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального правління. Громади систематично звітували про релігійну та позарелігійну діяльність, були фінансово підзвітні. Найвищим законодавчим органом братства був з’їзд, який обирав правління і затверджував план його роботи у міжз’їздівський період. Отже, український баптизм мав основні складові церковного інституту: керівні органи, ієрархічну будову, систему підпорядкування (якій допомагав усталений, загальноприйнятий, обов’язковий для дотримання всіма баптистами символ віри і статут), міцну дисципліну та ін.

Подібної усталеності, а згодом і формалізації зазнала культова практика, місіонерство, внутрішнє життя баптизму. На зміну вільному спілкуванню, імпровізованим виступам учасників штундистських зборів прийшла реґламентована служба, що проводилась за заздалегідь встановленим розпорядком. Під час молитовних зібрань баптисти прослуховували 3-4 (у неділю — більше) проповіді, кілька пісень общинного хору (або сольні виступи учасників вокального ансамблю чи поетичного гуртка), брали участь у колективних співах псалмів і колективних молитвах, які чергувалися з проповідями. Крім загальних молитовних зборів, влаштовувалися спеціальні — молодіжні, дитячі, євангелізаційні (на які запрошували невіруючих), святкові (День матері, День жнив). Щомісяця (або частіше) проводили обряд євхаристії, до якого допускали лише членів церкви і який супроводжувався омовінням ніг на згадку про вчинок Ісуса Христа. Лише члени церкви могли бути учасниками обряду ординації, а також (хоча і не завжди всі, частіше — найактивніші віруючі) членських зборів, де вирішували певні організаційні і господарські питання громади. Існувала розгалужена система общинних обов’язків, що охоплювала більшість дієздатних віруючих. Працювали також жіночі гуртки зі сестринськими радами. У деяких громадах створювали молодіжні осередки. При Союзі руських баптистів у 20-30-х роках діяла молодіжна організація під екзотичною назвою — бапсомол.

Підвердженням церковного статусу конфесії, набутого вже на початку ХХ ст., є створення її освітньо-навчальних та пропаґандистських стуктур. Ще раніше в Україні почали виходити журнал “Баптист” (в окремі роки видавався в Одесі за редакцією В. Павлова), поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Та найпліднішою була пропаґандистська діяльність у 20-30-х роках ХХ ст., особливо після виходу журналів “Баптист Украины” й “Післанець Правди”, які намагались впроваджувати українську мову у життя євагельсько-баптистського братства. Так, журнал “Післанець Правди” у перших номерах проголошував: “Усім, хто живе у вільних країнах, може здатися дивним і незрозумілим суперечка про те, в якій мові проповідувати Слово Боже. Безумовно в тій мові, яка є рідною для віруючих… на Україні ж можливим є ще й досі зустрінути людей, що доводять, що українському народові треба нести світло Євангелії мовою російською. От призвичаїлися невільники до мови свого пана…” [21]. Зазначаючи, що духовне відродження народу залежить від мовної культури, народних традицій і загальнолюдських духовних скарбниць, “Баптист Украины” вважав головним напрямом культурної діяльності Всеукраїнського союзу баптистів піднесення мовної та наукової освіти його членів. З цією метою у Харкові випускають цілу серію брошур українською мовою: у 1924 р. (а вдруге — у 1928 р.) вийшла збірка духовних пісень “Арфа” у перекладі з російської І. Кмети-Єфимовича, 1926 року — збірки “Рідні пісні”(у перекладі І. Захарчука) та “Голос віри” (З. Павлика), твори “Біблійний богословський словник”, “Перлини характеру проповідника”, “Супутник християнина” тощо. На сторінках журналу “Баптист Украины” з номера в номер друкували уривки з оповідань Лесі Українки, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша, Льва Толстого, вірші Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Джона Мільтона, історичні розвідки, уривки з проповідей діячів Реформації, біографії видатних осіб. Цю культурну програму підтримав “Післанець Правди”: “Треба нам старанно студіювати Біблію, а рівно ж повинні ми довідуватись, як жили колись народи поза межами нашого краю, а як нині живуть, як розвиваються духово, науково, господарчо і промислово.