Перша громада євангельських християн з’явилась в Україні у 1880 р. у Харкові зусиллями В. Іванова, який відкрив магазин Британського біблійного товариства. На читання Слова Божого і євангельські бесіди до нього прибували відомі протестантські дячі, наприклад, благовісник Товариства у Росії Яків Деляков (справжнє ім’я Каша Ягуб), один з найактивніших книгонош Товариства Іван Жидков. У 1892 р. організувалася громада у Севастополі, що об’єднала портових робітників і матросів, згодом — громади у Катеринославі, у Сімферополі, Ялті та Києві.

У 90-х роках південні терени України відвідав Іван Проханов, виходець з молоканської родини, випускник Петербурзького технологічного інституту, знавець багатьох іноземних (у тому числі давньоєврейської й давньогрецької) мов, слухач теології та філософії європейських навчальних закладів, майбутній віце-президент Всесвітнього союзу баптистів (1911-1928), письменник, поет, перекладач, особа з широкими гуманістичними поглядами. У 1894 р. Проханов приїхав до Сімферополя, щоб побудувати в його околицях сільськогосподарську християнську комуну “Вертоград”, яку пропаґував як взірець нового життя. Однак проти Проханова була розпочата кримінальна справа, він відмовляється від проекту та виїжджає за кордон.

У Росію проповідник повернувся палким прихильником ідеї об’єднання усіх християн на засадах протестантизму, у чому вбачав найефективніший ідейний засіб досягнення економічного, політичного і культурного піднесення суспільства:“Я зрозумів, що різні віри в протестантизмі — результат свободи совісті, вільного читання і тлумачення Біблії будь-якою особою та релігійної активності будь-якої людини, згідно з її поглядами. Ці принципи релігійної свободи здійснювали вплив на життя протестантських народів і стали основою для політичної та наукової свободи… Я дійшов висновку, що за моральною чистотою протестантські країни вищі від інших країн… Мій контакт з протестантами за кордоном привів мене до твердого висновку, що тільки Біблія і Євангеліє, які вільно проповідуються і вільно сприймаються, допоможуть здобути вищі досягнення…” [23]. Свою релігійну діяльність Проханов розглядав як таку, що підготує нову Реформацію, котра “об’єднає індивідуальність народу з його вільною духовною творчістю”. З цією метою він розгортав жваве місіонерство серед протестантів східноєвропейських країн, досягаючи угоди з Союзом чеських братів ім. Хельчицького про майбутнє об’єднання з єдиновірцями Польщі, Болгарії, Росії, України, Білорусі, російськими протестантами в Німеччині, Англії, Франції. У 1906 р. він пробував створити подібне об’єднання — Руський євангельський союз, у який запрошував і прихильників релігійно-раціоналістичних течій, зокрема під час відвідувань духоборів Канади та молокан Філадельфії. Однак й ця ідея Проханова виявилася утопічною й викликала протидію багатьох релігійних лідерів.

Невтомна діяльність Проханова на початку ХХ ст. зумовила певне пожвавлення євангельського християнства в Україні. Так, у 1908 р. в Одесі відбувся з’їзд течії, де взяло участь чотирнадцять представників від дев’яти громад (Одеської, Голтянської, Маріупольської, Харківської, Київської, Катеринославської, Сімферопольської, Севастопольської, Ялтинської). Однак реально громад євангельських християн в Україні було більше. Є відомості про їхнє існування в цей період у Полтаві, Єлизаветграді, Хортиці, містечках Олександрівську, Конотопі, Новомиколаївську, Свято-Лучицьку тощо. Наступний з’їзд відбувся 1909 року у Катеринославі. На ньому обговорювалось питання про створення церковної структури течії. Оскільки ж число прихильників руху з корінного населення було незначним, а центр діяльності знаходився у Петербурзі, ця структура, створена Прохановим у 1911 р. під назвою Всеросійський союз євангельських християн, з самого початку отримала проросійську орієнтацію і не мала суттєвого впливу на релігійні процеси в Україні.

Громади євангельських християн існували також у Західній Україні. Перша з них з’явилась у 1909 р. в Ковелі на Волині внаслідок місіонерства членів Проханівського союзу Й. Горського, Й. Насипайка, Н. Рудзької. У 1910-1912 роках діяли вже громади у Рожицях, Міхаловцях та Мірошині, містах Здолбунові й Рівному. В 1920 р. утворився Союз слов’янських зборів євангельських християн в Польщі, до якого ввійшли поляки, українці, росіяни, чехи, котрі проживали на теренах Західної України. Очолили об’єднання українець О.Ничепорук та росіянин Л. Шендеровський.

Союз у 1933 р. налічував 66 громад майже в усіх повітах Волині та Галичини, мав 181 приміщення та 346 місійних пунктів, нараховував понад дванадцять тисяч віруючих. Союз видавав україномовний журнал “Євангельський християнин” (1938-1939), у редколегії якого був відомий діяч євангельського руху Михайло Подворняк.

Водночас на теренах Західної України, Західної Білорусі та східнопольських земель діяв ще один осередок євангельсько-християнського напряму — Союз церков Христових з центром у Кобрині Поліському. Очолюваний К. Ярошевичем та І. Буковичем, він мав філії у Віленському, Новогрудському, Білостокському, Люблінському, Волинському, Поліському, Галицькому воєводствах. За протоколами другого з’їзду, що відбувся у Горичеві Володимир-Волинського повіту 12-14 вересня 1930 р., Союз церков Христових мав 42 громади, молодіжну спілку, жіноче товариство, реґентські курси (у Горичеві) та сиротинець (у Бєльську), впродовж 1926-1938 років видавав російськомовний журнал “Христианский союз” [24]. Його громади підтримували тісні зв’язки із Союзом українських євангельських християн-баптистів.

Незважаючи на те, що в інституційному плані об’єднання баптистів та євангельських християн у першій третині ХХ ст. так і не завершилося, цей період можна охарактеризувати як історію спільного євангельсько-баптистського братства в Україні.

Істотне місце в ньому посідали також братські менноніти. На початку ХХ ст. вони мали ще численні громади, низку товариств,