У першій третині ХХ ст. кількість меннонітів в Україні залишалась ще представницькою: 1928 року налічувалась близько 120 тис. віруючих [25]. Громади, зосереджені у Мелітопольській, Запорозькій, Херсонській областях, діяли вже як досить відкриті суспільству осередки. Меннонітство поступово відійшло від колишньої тактики ізоляціонізму, підтримувало контакти з іншими релігійними об’єднаннями, подекуди — й світськими культурно-громадськими та освітніми закладами. Спостерігалася навіть спроба створити 1928 року Всеукраїнське об’єднання меннонітських громад (його правління, що очолив А.Едінґер, розташовувалося в колонії Марґенау), куди дозволяли вступати протестантам інших національностей. Однак здійснити ці наміри об’єднання не встигло, оскільки вже 1929 року було заборонене.

Помітних успіхів зазнали менноніти й у господарській сфері. У багатьох місцевостях України завдяки їхнім зусиллям розгортався кооперативний рух, організовувалися численні сільськогосподарські артілі. Під головуванням П.Фрезе було створене Меннонітське господарське товариство (з осідком у Гальбштадті), а П.Дік очолив Правління меннонітської кооперації в Україні (у Найфельді). До діяльності у цих товариствах залучали віруючих усіх протестантських течій. Серед останніх у 20-х роках активізувався рух господарської “комунізації”. Найбільш відомими були, зокрема, комуни “Праця” і “Світло та Знання”, створені членами Нового Ізраїлю на р. Манич; комуна “Сонце правди”, організована баптистами у с. Черепові Проскурівського району, комуна баптистів і братських меннонітів “Об’єднання праці” у с. Богданівці Дережнянського району [26], комуна євангельських християн “Царство світла” у Юр’ївському районі Дніпропетровської області [27]. На тлі перших радянських колгоспів ці господарства вирізнялися дисциплінованістю, організованістю, результатами праці. Незважаючи на спільність способу життя і праці, кожен комунар мав власну господарку, нерухоме майно, міг при бажанні вийти з комуни, а, по суті, — з кооперативного товариства. Рівень забезпеченості протестантських господарів був досить високим. Не випадково, аналізуючи темпи зростання пізнього протестантизму в різних реґіонах країни, радянський автор Ф.Путінцев доводив, що вони були найбільшими в Україні, пов’язуючи цей факт з господарською діяльністю віруючих: “У цей час на Україні заможні та куркульські групи селянства, отже і сектантства, досягали разом 49,5 відсотка (29,8 плюс 19,7). Таким чином, керівні куркульські групи на Україні були сильніші. Сектантство центрально-чорноземних губерній було менш бурхливим у своєму зростанні та діяльності, ніж сектантство на півдні Росії” [28].

Безумовно, ототожнення сектантства з куркульством спричинено ідеологічною позицією автора. Наведені дані водночас відбивають характерну рису побуту протестантів: заможності, господарських успіхів вони досягли не експлуатацією чужої, а особливою інтенсивністю власної праці, здоровим, заощадливим побутом, прагненням оволодіти новими методами у професії. Головну ідейну роль при цьому виконувала висхідна релігійна мотивація праці, за якою будь-яку трудову діяльність оголошували священною, потрібною Богові, а її успіхи засвідчували ревність віруючого у виконанні Божих заповітів.

Беручи до уваги цю, властиву протестантизмові, характеристику, німецький соціолог Макс Вебер розробив концепцію, згідно з якою, успіхи капіталізму безпосередньо пов’язані з розвитком конфесії, передусім кальвінізму. Вчений відзначав особливе підприємництво, націленість на високий матеріальний статус, першість в економічному змаганні, властиві багатьом протестантам у Європі та Америці, вбачаючи у цьому ідейне підґрунтя “духу капіталізму”. Соціальна і культурна історія України, натомість, не сприяла становленню вітчизняних протестантських осередків, здатних відігравати суттєву роль у її економічному розвитку. Не випадково з їхнього кола вийшло, по суті, тільки декілька великих землевласників (брати Мазаєви, котрі, однак, досягли успіху ще до свого переходу від молоканства у баптизм, родина Мамонтових). Православне ж середовище і в Україні, і в Росії дало цілу плеяду сільськогосподарських, промислових, торговельних маґнатів — основних суб’єктів розвитку капіталізму на зламі ХIХ-ХХ ст. Особливо багато підприємців вийшло із старообрядництва та молоканства.

„Комунарна” діяльність євангельських християн, баптистів, меннонітів, адвентистів у 20-х роках лише зовні відповідала ідейним проголошенням більшовизму і стала ще однією вагомою причиною їх переслідувань. Після виходу декретів Раднаркому”Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (1918) та “Про звільнення від військового обов’язку за релігійними переконаннями” (1919), протестанти мали чергову надію на розв’язання питання свободи совісті. Однак документи діяли недовго — 1 березня 1929 року видано циркуляр ВЦРПС (№53) “Про посилення антирелігійної пропаґанди”, в якому вказувалось на “необхідність посилення ідейної боротьби з релігійним світоглядом”, зокрема, з “розвитком баптизму, вченням євангелістів… У теперішній момент церква і різні релігійні секти служать прикриттям для антирадянської роботи куркульських і капіталістичних елементів у країні та для міжнародної буржуазії” [29]. Останню крапку у відносинах між державою і церквою поставила постанова “Про релігійні об’єднання”, прийнята ВЦВК РРФСР у квітні і підтверджена зміною статті 4-ої Конституції РРФСР у травні 1929 року. Згідно з нею, діяльність церков обмежувалась задоволенням релігійних потреб віруючих у молитовних будинках (тобто культом). Місіонерство і релігійну пропаґанду забороняли. Пресвітери і проповідники могли діяти тільки у культових спорудах і помешканнях віруючих. Забороняли матеріальну допомогу єдиновірцям, створення громадських кас, кооперативів, виробничих артілей і комун, проведення зборів для дітей, юнацтва, жінок. Не можна було мати біблійні, літературні, рукодільні, трудові та інші товариства, гуртки, групи. Проповідь Слова Божого за межами церкви і прилучення до громади осіб інших сповідань або із середовища невіруючих визнавали злочином перед законом.

Оскільки власне культ