Пошукова робота

Просвітництво і прояви пієтизму в Україні

Духовним змістом XVIII ст. в Європі стало Просвітництво — ідейно-культурний рух, що відображав новий етап розвитку, а в Східній Європі — чергове зародження буржуазних відносин. У центрі Просвітництва знаходились ідеї всесилля людського розуму і соціального прогресу, можливості подолання всіх форм несвободи, поступового морального удосконалення людства на основі розвитку освіти, культури, демократизації суспільства. Ці ідеї, в свою чергу, зумовили духовну емансипацію, раціоналізацію філософських та політичних знань, нові радикальні зміни у релігійному житті.

Епоха Просвітництва стала переломною і в еволюції європейського протестантизму, спричинивши його вихід на світову арену. Наприкінці XVII ст. остаточно сформувались ранні протестантські течії — лютеранство, кальвінізм, англіканство. Створились їх розгалужені церковні структури, які починали діяти на зразок вчорашнього опонента — католицької церкви. Недавня палка реформаційна проповідь, сповнена закликами до каяття і нового життя, шукань Бога і правди, невдоволення суспільством і людиною, поступово перетворилася на суху догму, а сама релігійна думка — на громіздкі богословські системи, філософсько-раціоналістичні вчення. Класичним виявом цих змін стали погляди німецького мислителя Християна Вольфа, в яких теологічні канони протестантизму еволюціонували у формули метафізичної філософії.

На межі XVII-XVIII ст. ранні протестантські течії зазнали процесів, спрямованих на оновлення богословської ортодоксії та церковного життя. Вони вилились у пієтизм (від лат. — благочестя) — протестантський, а згодом міжконфесійний рух, що оголосив відмову від теологічної схоластики і клерикалізму, відновлення неформального братерства ранньохристиянських громад, душевного відчуття Бога. “Пієтизм — типовий релігійний рух, що прагнув до пробудження та оновлення релігійного почуття і за внутрішніми тенденціями тяжів до традиційного містицизму, реалізуючи його в межах і формах протестантизму. Водночас пієтизм був німецьким варіантом релігійного руху, який пройшов у XVII-XVIII ст. по всій Європі поза конфесійними кордонами і був спрямований на поглиблення віри...”1.

Дійсно, перші прояви пієтизму виявилися у лютеранських приходах Північної Німеччини. Та вже наприкінці XVII ст. рух охоплює кальвіністів, редемптористів, гурток Яна Амоса Коменського у Голландії, а незабаром й усю Європу (на початку XVIII ст. — і Північну Америку, спричинивши у ній Велике пробудження 1720-1750 років). Це був період, коли “під впливом проповіді, що виголошувалась іноді просто неба, слухачі доходили до стану каяття у здійсненних гріхах, різко поривали з “попереднім життям” і починали істинно моральне, істинно християнське життя”2. Подібні прояви відбувалися і в інших християнських конфесіях: католицизм опинився перед янсенізмом*, православ’я — перед раціоналістичним рухом духовних християн.

Ідея оновлення та морального піднесення вийшла за церковні кордони, зворушила духовне життя багатьох країн і народів. А оскільки бачення шляхів оновлення завжди неоднозначне, то і сам пієтизм виявився явищем суперечливим і багатоманітним. З одного боку, він став притулком для освічених людей, котрі прагнули оновлення культури і науки, започаткувавши розвиток класичної німецької філософії та літературного романтизму. Цей, так би мовити, просвітницький пієтизм виконав позитивну, “освіжаючу роль; багато діячів Просвітництва виросли на ідейному ґрунті пієтизму, розвиваючи його радикальні, антидогматичні й антиклерикальні тенденції”3. З іншого боку, пієтизм став поштовхом для нових релігійних формоутворень, що урізноманітнили розгалужене протестантське дерево, призвівши до зміцнення спадкоємців радикального протестантизму та виникнення пізніх течій — (методизму, баптизму, адвентизму, п’ятидесятництва). Останні, починаючи як секти стосовно раннього протестантизму, згодом переросли в церкви і знову спричинили пієтичні прагнення, що в інституційному плані означало чергову хвилю сектоутворень. Така варіантність структурної еволюції протестантизму відповідала індивідуалістичній природі конфесії, головним ідейним принципам. Це зробило її стійкою та життєздатною (хоча, на перший погляд, здається, що тільки велика централізована конфесія може бути міцною). На прикладі протенстантизму добре видно, як внутрішній динамізм певної релігії (у межах окремих протестантських течій одночасно існують навіть церкви, секти і деномінації**) дає змогу знаходити відповідні моделі адаптації до нових суспільних реалій, отже, стає запорукою її подальшого розвитку і навіть розквіту.

У теологічному аспекті пієтизм спочатку був конґломератом неоформлених ідей і розпливчатих емоційних проголошень. Його послідовники наполягали на відновленні принципу загального священства, який і в лютеранстві, і в кальвінізмі поступився всевладдю церковної ієрархії, вимагали неухильного дотримання принципів християнської моралі, повернення до чистоти і братерства первісної церкви, аскетизму та ентузіазму епохи Реформації. У центрі їхніх проголошень знаходилась теза про необхідність емоційного переживання живого Бога, поновлення особистих стосунків людини з Всевишнім. В окремих догматах пієтизм відходив від усталеного протестантського вчення: поряд з водним хрещенням, що визнавали недостатнім для отримання благодаті, висував ідею необхідності духовного відродження людини за допомогою сили Святого Духа. На думку деяких діячів руху, людина, народжена у такий спосіб, може досягнути духовного і морального вдосконалення, навіть святості. Ці ідеї, що, з одного боку, поглиблювали релігійність особи, даючи нову надію на спасіння, а з іншого — посилювали оптимістичні почуття віруючого, наголошуючи на незмінності ідеалів братерського життя, знайшли багатьох палких прихильників.

Після раннього просвітницького етапу (кінець XVII - 80-ті роки XVIII ст.), пієтизм поступово еволюціонував у містицизм і теософію (на релігійно-філософському рівні) та у численні секти (на організаційно-культовому). Останні Макс Вебер називав моделями аскетичного протестантизму, безпосередньо пов’язуючи їх з актуалізацією Кальвінової ідеї передвизначення. “Пієтизм був... передусім посиленням реформатської аскези. На “praxis pietatis”* так сильно акцентували, що догматична правовірність відходила на другий план, а іноді взагалі здавалася несуттєвою... Тому пієтизм у своїй глибокій недовірі до церкви теологів, з якою він, натомість, офіційно не поривав,