Цей невидимий зовні зв’язок внутрішньо споріднених течій і вчень виявився у творчості багатьох мислителів XVIII-XIX ст., які так чи інакше пов’язані з протестантизмом, зокрема, у ставленні до іудейської традиції в християнстві, посиленому дослідженні Старого Заповіту, єврейської мови і культури. (Не випадково це зумовило запозичення деякими ранніми і пізніми протестантськими течіями елементів іудейського вчення і культу). Тому цілком закономірні звернення Прокоповича до релігійно-філософського раціоналізму (насамперед, у праці “Книжиця, в ній же повість про чвару Павла і Варнави з іудействуючими”) і звинувачення мислителя в аріанстві з боку православного кліру13.

Апологет православ’я М. Родишевський, багаторічний опонент Феофана Прокоповича, стверджував, що останній “на полях кальвінської книги понаписував, ніби Кальвін правильно вчить, а благочестиве наше вчення ніби неправдиве,.. і та книга нині знаходиться в училищі в Києво-Братському монастирі”. В іншому місці Родишевський констатує значний вплив поглядів мислителя на церковно-культурні кола Києва: “А як він у тому учительстві утвердився, почав київських і малоросійських жителів, дітей та дорослих людей запрошувати до себе й навчати своєму єретизмові і чимало єресів у народ сіяти, і численні наклепи на святу православну кафолічну церкву говорити...”14. Навіть якщо у цих твердженнях і є перебільшення (адже таким був стиль полемічної літератури), факт поширення протестантських ідей в середовищі українських просвітників XVIII ст. очевидний. Не випадково в листі до А.Франке перекладач німецької літератури російською мовою і один із галльських місіонерів Генріх Вільґельм Людольф у 1705 р. повідомляв, що “багато людей в Києві їх (протестантів — В. Л.) за єретиків своєї церкви не вважають”15.

Засвідчує це і життя багатьох сподвижників і однодумців Прокоповича, які діяли спочатку в Україні, потім у Росії. Наприклад, Ф.Яновський, вільнодумні погляди якого стали об’єктом особливої уваги російського кліру і навіть царевича Олексія та його вчителя М.Вяземського. Прихильниками деяких протестантських ідей були також Ф.Кролик — перекладач “Німецького лексикону” І.Буддеуса, Г.Бужинський — автор перекладу “Вступ до історії європейської” вченого-пієтиста С.Пуфендорфа та “Театрону” В.Штратемана, а також діячі православної церкви єпископ Іріней Фальковський та архієпископ херсонський Іннокентій, що у них “читаються думки про церковні перекази неприховано протестантські”16.

Багаторічних переслідувань зазнав український мислитель, священик С.Прибилович, якого Прокопович постійно боронив від звинувачень у “єресі”. Під час викладання у Московській слов’яно-греко-латинській академії Прибилович зустрічався з Дм.Твєритіновим*. Ця зустріч, на думку новгородського єпископа Феодосія, який доручив Прибиловичу редаґування деяких церковних творів (а той “почав нешанобливо правити їх і перекреслювати”), стала причиною блюзнірств українця. Натомість новгородський митрополит Іов запевняв, що Прибилович (який “неприємно здивував і його своїми богословськими розумуваннями”) сформував протестантські погляди ще раніше і передусім “під впливом Київської академії”17.

Протестантські симпатії виявляв також Я.Маркович, відомий державний діяч часів Гетьманщини, письменник, учений, перекладач, автор дослідницького твору “Генеалогічні замітки” і суспільно-політичного “Щоденника”. Зміст його листування з Прокоповичем також не залишає сумніву у характері поглядів Марковича18. Однодумцями Прокоповича були І.Максимович, автор фундаментальної праці “Богомисліє”, що стала творчою переробкою “Священних роздумів” П.Ґергарда (побачила світ у 1710 р. у Чернігові), та С.Калиновський, твір якого “Логіка” є адаптацією одноіменної книги Ф.Меланхтона. І хоча в цих симпатіях українські просвітники виходили передусім з наукових інтересів, їхнє звернення до гуманістичної думки пієтистів не можна вважати випадковим. В умовах духовної кризи православ’я ця думка наближала вітчизняну культуру до передових ідейних досягнень Європи.

Цікаво, що літературно-наукова праця українських просвітників одразу привернула увагу діячів європейського пієтизму. Праці Прокоповича, наприклад, у XIX ст. активно перекладали і популяризували в багатьох країнах. Його “Перше вчення отроком” вийшло за кордоном вже у XVIII ст.: у Німеччині під назвою “Перше напучення”, Англії — “Руський катехизис”19. Тобто Україна не тільки знаходилася під впливом західноєвропейської філософської думки, а й сама збагачувала її ориґінальними працями.

Надзвичайно цікава у вивченні пієтичних проявів в Україні постать Симона Тодорського — мислителя-просвітника, до якого сьогодні прикута увага багатьох зарубіжних вчених і з яким, на жаль, майже не знайомий читач в Україні.

Відомостей про Тодорського в нашій історіографії небагато. Народжений 1701 року у містечку Золотоноші, у козацькій родині. Поступив у 1718 р. до Києво-Могилянської академії, де навчався близко десяти років. Потім виїхав до Європи для продовження орієнталістичних (сходознавчих) студій. В Галлє він познайомився з пієтистами. Авґуста Франке вже не застав, тому активно співпрацював з референтом відділення слов’янських справ “Сирітського дому” Гейнріхом Мільде. Саме останній залучає Симона до просвітницької роботи. Дм.Чижевський припускає, що Симон не тільки опановував нову філософсько-релігійну освіту, а й сам читав лекції, ймовірно, з слов’яно-руської мови, в якій були зацікавлені пієтисти. Відомо, що Тодорський тут викладав давньоєврейську Біблію20. У зв’язку з цим не потрібно відкидати і того припущення, що Симон як досвідчений екзеґет викладав також православне вчення. Адже німецькі видавці саме в цей час друкують і поширюють у Росії та Україні протестантську літературу для православного читача.

У Німеччині Тодорський захопився ідеями пієтизму. Це захоплення було таким значним, що Симон упродовж восьми років перебування у Галлє зробив серію перекладів пієтичної літератури, що стала неабияким здобутком слов’яно-руських друків у Німеччині і головною літературною спадщиною самого Симона. І хоча після повернення з-за кордону він досяг значної кар’єри — спочатку, у 1738 р., як професор Києво-Могилянської академії, після прийняття сану — як єпископ псковський, а потім