Творчість Тодорського, таким чином, відкрила цікаву сторінку в історії протестантських впливів на українську релігійну думку. Свої переконання, до речі, мислитель не приховував й після повернення з-за кордону, викладаючи у Києво-Могилянській академії. Його думками захоплювалося чимало студентів, серед яких був Григорій Сковорода. І навіть обійнявши високу церковну посаду*, Симон продовжував сповідувати погляди, набуті в Галлє. Проводячи богословські заняття з майбутньою Катериною II він доводив, що, “мовляв, внутрішні різниці між протестантизмом та східним християнством не такі вже великі, — це думка галльських пієтистів, що викликала і перекладацьку діяльність Тодорського”24. Водночас це, певною мірою була і думка самого Чижевського, який підкреслював ідейну спорідненість пієтичних творів з православною (на прикладі “Діоптри”) та східною аскетичною літературою. При цьому він вважав, що творчість Прокоповича, Тодорського, Максимовича, Сковороди та інших вказує на цю спорідненість, через неї – на єдність української культури з європейською.

Вплив німецького пієтизму позначився і на творчості Григорія Сковороди, якого чимало дослідників вважають представником містичної думки у філософії, а М. Грушевський — предтечею “євангельського християнізму” в українській релігійній думці. Не випадково Сковорода пройшов курс наук за кордоном і також певний час перебував у Галлє. Про його закордонне життя знаємо небагато. Впродовж 1751-1753 років він студіював у Галлє метафізику і теологію, слухаючи лекції Християна Вольфа; підготував тут свій переклад проповідей Іоанна Златоуста, написав серію байок. Особливо ретельно вплив німецької релігійної думки на Сковороду досліджував Чижевський, аналізуючи символізм його світогляду, філософію “серця”, порівнюючи з німецькими містиками (Екхартом, Таулером, Сузо) та пієтистами (Франком, Арндтом, Ґергардом)25. Для нас згадка про Сковороду цікава, власне, тим, що він репрезентував тенденцію особистого шукання Бога, відмови від церковно-формального розуміння віри, яка була глибоко присутня в українській думці XVIII ст. і певним чином виявилася у XIX ст. серед нижчої суспільної верстви **.

Зазначена тенденція виявляється й у деяких інших мислителів сковородинської доби, зокрема, в Івана Хмельницького. Він отримав звання доктора філософії у Кеніґсберзі й написав твір “Розумування про основи філософії”; під час перебування за кордоном активно співпрацював з німецьким часописом “Ґамбурзький вісник”. Тяжів до німецької пієтичної філософії і Семен Гамалія — один з небагатьох вітчизняних перекладачів спадщини найвідоміших у Європі містиків: Якова Бьоме, Анрі Сен-Мартена, Іоґанна Юнґа-Штіллінґа. Ориґінальні праці Гамалії увійшли у двотомний збірник під назвою “Листування” (побачив світ у 1822 р., друге видання — 1839 р.), в якому містяться морально-повчальні роздуми, тлумачення ідей Іоґанна Арндта.

Безумовно, протестантські ідеї українських мислителів, передових діячів православної церкви не могли не проникнути у мирянські кола. Не випадково діяльність багатьох українських просвітників викликала зростаючу опозицію православної ієрархії, хоча формально вони ніколи з церквою не поривали. Побоювання церкви були небезпідставними: в українському суспільстві у другій половині XVIII ст. посилюється скептицизм до офіційної релігійної думки, виразніше виявляється потяг до нових духовних вимірів, індивідуалістичної релігійності.

Деякий, хоч і менший вплив протестантсько-пієтичних ідей в освітньому процесі в Україні спостерігається на початку XIX ст. Однак у Києві він припиняється. Академія на той час втратила вільнодумні традиції. У 20-х роках XIX ст. центром передової освіти в Україні став щойностворений (1805) Харківський університет. У ньому гуртується плеяда викладачів-реформаторів, які приносять ідеї німецького ідеалізму (Вольфа, Канта, Фіхте, Шеллінґа, Ґеґеля) і романтизму (Ґете, Гейне, Лессінґа). Серед них найвідоміші Іоґанн-Баптист Шад, Людвіґ Гейнріх-Якоб (видавець книги Михайла Полетики “Філософічні спроби про людину”,що вийшла в Галлє), Іоґанн Кронеберґ, Андрій Дудрович. Виразниками цієї філософської течії були львівський професор Петро Лодій і перший перекладач Канта російською мовою Яків Рубан. Хоча певна частина передової професури належала до різних протестантських церков, її звернення до німецької філософії мало свою самоцінність, було покликане просвітницькою метою. Цілком слушно Чижевський, зазначаючи впливи німецької філософії в Україні, підкреслював: “Але ці впливи з півночі могли лише підтримувати і присилювати ті інтереси, які вже були на Україні”29.

Отже, протестантські ідейні впливи у вітчизняній історії не обмежені добою Реформації. Вони виявились у новій, просвітницько-пієтичній формі й існували, по суті, допоки Україна зберігала потенції поступального культурного розвитку, духовні зв’язки з Європою. Наростання політичної та ідейної реакції, занепад наукових закладів, з яких мислячу професуру часто просто виганяли, ускладнювало розвиток релігійного вільнодумства. На уламках колись передової гуманістично-раціоналістичної думки, що в XVI-XVII ст. привносили у культурне життя України протестанти і яка на початку XIX ст. витончилася до окремих інтелектуальних симпатій, почалося утворення квазіфілософських учень. Це вже був розрив з просвітницькою традицією та зближення з містикою й обскурантизмом.

У кінці XVIII ст. частина української інтеліґенції захопилася масонством*. Воно адаптувало окремі пієтичні ідеї, причому й ті, що виходили, так би мовити, з нижчого пієтичного потоку, продовжували традиції Якова Шпенера, практику сектантсько-аскетичних гуртків. В Україні зв’язок масонства і пієтизму виявився у створенні атмосфери особливої побожності, Богошукання, чергових звернень до релігійно-містичних учень.

Масонство проникає в Україну, насамперед, з Росії, де виникло вже у 1731 р., а також — з Європи. Чи не найвідомішим масонським місіонером, який до прибуття у Петербург діяв в Україні, був Ігнатій-Аврелій Фесслер, вихованець католицького ордену капуцинів, потім реформатор масонських лож у Польщі та Росії, а наприкінці життя — лютеранський суперінтендант у