Реферат

Протестантизм у XVIII-XIX ст. меннонітство

Друга половина XVII - початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні, що була охоплена смугою військових дій. З одного боку, Росія, Польща, Швеція, Туреччина вели міжусобну боротьбу за розподіл її території, з іншого — українське козацтво, селянство, частина шляхти і міщан виборювали державну незалежність. У вітчизняній історіографії цей період означено як Руїну, занепад економічного і культурного життя.

Особливо трагічно позначився він на протестантизмі. Конфесія позбулася підтримки пануючої верстви, яка перебувала в її середовищі переважно з політично-станових інтересів. З усіх вельможних протестантських патронів лише дім Радзивіллів залишився в лоні нововірства. Однак вплив Радзивіллів на українське життя поступово звужувався, а у XVIII ст. чимало представників дому еміґрували у Західну Європу. На східних теренах України, де утверджувалося московське православ’я, шляхта остаточно відвернулась від протестантів. Подібне спостерігалось і в Західній Україні. У цей час з’явилася низка антидисидентських рішень польського уряду, які позбавляли дисидентів юридичних і станових прав. Генеральна конфедерація 1668 року, наприклад, ухвалила: “Аріани та відступники від католицької віри... не повинні користуватися захистом сеймових рішень, що забезпечують свободу віросповідання; відступників потрібно карати вигнанням з вітчизни...”. Сейм 1764 року постановив усіх, хто перейде з католицької віри в іншу, страчувати1.

Репресії та переслідування похитнули протестантизм і в Польщі. Конституція 1717 року позбавила протестантську шляхту права засідати в посольській розправі, комісіях й трибуналах. Як наслідок цього, у 1768 р. у Великій Польщі залишилось тільки 47 лютеранських і 7 кальвіністських зборів2. Ще у 1698 р. у Малопольщі налічувалося дві лютеранські та 12 кальвіністських громад3; а в 1768 р. — одна лютеранська та 8 кальвіністських4.

Воєнні події на східних теренах Речі Посполитої та невпинна російська експансія звели нанівець діяльність протестантських осередків у Білорусі й Литві. Із 32-х церков Білоруського округу, що існували в середині XVII ст., у XVIII ст. залишилося всього дві, з 17 Віленського — одна5. Це остаточно підірвало позиції протестантів в Україні, які таким чином втратили внутрішню і зовнішню підтримку.

Звичайно, поодинокі лютеранські й кальвіністські громади в Україні ще діють у першій половині XVIII ст. Однак це малочисельні острівки тогочасного релігійного атласу. Тому інформація про них вкрай обмежена. Залишилося фактично близько двадцяти лютеранських і реформатських зборів, переважно у Західній Україні, Підляшші, Холмщині.

За даними, які Й.Лукашевич взяв з рукописних реєстрів протестантських зборів, складених у 1701 і 1754 роках, та деяких пізніших польських актів, до XIX ст. в українських етнічних землях була лише одна лютеранська громада у Венгрові. У 1784 р. їй вдалося відремонтувати молитовний будинок і навіть спорудити окреме помешкання для просвітера6. Щодо кальвіністських зборів, то вони на початку XVIII ст. діяли ще у Підляшші (Цабкудів, Докудів, Сідра, Венгров, Пьєтухів), налічуючи подекуди кілька десятків віруючих. До 1754 р. проіснували реформатські збори в Орлі, Ямну, Непокойчицях, Нурці7. За підрахунками М. Грушевського, продовжують діяти у цей час поодинокі реформатські громади у Галичині (у Дорогоєві — до середини XVIII ст.), Сяноччині (Новотанцю — до кінця XVIII ст.), у Холмсько-Белзькому реґіоні (Бончі — до початку XVIII ст.), на Берестейщині (у Докудові, Нурці, Орлі — до кінця XVIII ст.), на Поділлі (у Панівцях — до початку XVIII ст.)8. Інформації про існування социніанства у цей період не знаходимо.

Новий етап в еволюції протестантизму в Україні розпочався з другої половини XVIII ст. Центр діяльності конфесії внаслідок глибоких соціально-економічних, станових, юридично-правових і культурних змін, що їх здобули козаччина і Гетьманщина, остаточно переходить з правого берега Дніпра на лівий. Акцентуємо на цьому моменті, принципово важливому у вивченні протестантизму, — у вказаний період течія втрачає західноукраїнську домінацію і стає фактором релігійної історії всієї України.

Однак і Західній, і Східній Україні не вдалося утримати свою незалежність. Лівобережжя у 1782 р., після скасування Малоросійської колеґії, втратило залишки автономії. У 1783 р. російська цариця Катерина II юридично впровадила тут кріпосне право. З 1797 р. українське козацтво перетворено на складову регулярної російської армії. Правобережна Україна до початку XVIII ст. ще залишалася колонією польської держави. Та внаслідок занепаду і трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795-1797), Правобережжя, у тому числі Волинь, а з 1815 р. і Холмщина, також відходять до Росії. Західноукраїнські землі — Галичину, Буковину та Угорську Русь (Закарпаття) — загарбала Австрія.

Черговий поділ України скасував майже всі здобуті права і свободи. Жорстокий соціальний гніт вилився у численні селянські повстання, виступи міщанства. Політика національного гноблення та денаціоналізації місцевого населення, що її впроваджують і російський царат, і ґабсбурзька монархія, неґативно впливають на духовне життя України.

Внаслідок перманентної колоніальної політики Росії кордони давніх українських земель просуваються на південь і схід. Після російсько-турецьких воєн вони сягають вже берегів Чорного моря. За Кучук-Кайнарджійським миром 1774 року до Російської імперії входить Крим, а згодом інші землі Кримського ханства, поваленого у 1783 р., — Таврія та Кубань. За рішенням Ясського (1792) і Бухарестського (1812) миру кордони імперії пролягали до Пруту і Дунаю. Більшість цих земель прагнула повернути також Україна, вважаючи “козацькі походи на море за продовження походів Олега і Ігоря”9. Швидко утворюються нові губернії — Таврійська, Катеринославська, Херсонська. Ще раніше відбувалося енергійне заселення малолюдних просторів Слобожанщини. Особливо активно опановували її “дикі поля” монастирі, що на них осаджували своїх