Однак спочатку українські переселенці становили переважно найбідніший і найзлиденніший прошарок. Серед перших колоністів було чимало людей, котрі шукали притулку від переслідувань царату: учасників народних повстань, кріпаків-втікачів, розкольників, членів сектантських рухів. Їх матеріальні можливості для економічної розбудови реґіону були надто сумнівними. Царський уряд розгорнув широку кампанію, заохочуючи до переселення на свої нові колонії іноземців.

Першими колоністами із Західної Європи були представники релігійних меншин, котрі зазнавали переслідувань у себе на батьківщині. У 1772 р. в Україну переїхали члени гуттерського братства — радикальної течії в меннонітстві*. Вони проповідували спільність майна, побудови так званих братських домів — своєрідних передвісників комун, а також повну відмову від військової повинності. З’явились гуттерці в Тіролі та Моравії, однак внаслідок постійних утисків і мандрівок у середині XVIII ст. опинилися у Валахії. Під час російсько-турецької війни, на запрошення графа Петра Румянцева-Задунайського, вони оселяються у Чернігівській губернії. Тут, у графському маєтку Вишенках, гуттерці заснували громаду, побудовану на принципах колективного співжиття. Будь-які прибутки віруючі віддавали громаді, яка у свою чергу забезпечувала повне утримання своїх членів, а, водночас, необмежено контролювала їхнє життя. Гуттерці мешкали у спільній будівлі, що мала окремі секції для представників різної статі та віку, а також для дітей, яких виховували окремо від батьків общинні наглядачі. Братчики спільно працювали і відпочивали, ведучи майже спартанський спосіб життя10. І хоча за короткий термін комуна досягла добробуту, поступове розшарування віруючих, втрата ними братерського ентузіазму призвели до її руйнації. “У громаді з’явилися особи, які уникали спільної праці й прагнули кращого життя, далекого від духу гуттерського братства. Особи, котрі відповідали за окремі ділянки господарства, привласнювали громадські прибутки... У громаді з’явилася схильність до дармоїдства, що в свою чергу викликало взаємну ворожнечу, заздрість, невдоволення і байдужість до громадських інтересів”11.

Така ж доля спіткала згодом й інші гуттерські комуни: в колоніях Радичів (на Чернігівщині), Ґуттерталь (під Мелітополем у новоствореній Таврійській губернії), Іоґаннесру (там же). Безперечно, гуттерські комуни, незважаючи на подібність їхнього способу життя до суспільного устрою, який насаджувався в Україні впродовж ХХ ст., не мали нічого спільного з комуністичною ідеєю. Це були чергові утопічні спроби перенесення ранньохристиянських ідеалів у соціальні реалії Новітнього часу. Незважаючи на певні економічні успіхи (колонії славилися розвинутим землеробством, скотарством, садівництвом, шовківництвом, ремісництвом; Радичівська колонія володіла передовим шевським промислом, двома гуральнями, млином тощо12), у гуттерських комунах відбувались постійні чвари, поділ майна, внутрішні розколи. Форми примусового співжиття, відмова від приватної власності та будь-яких проявів індивідуальності не відповідали засадам капіталістичного господарювання, що, по суті, запроваджувалися у цих комунах. У зв’язку з прийняттям Росією у 1874 р. закону про загальну військову повинність, а також спробами сина Румянцева — графа Сергія Петровича — навернути віруючих у кріпацтво, гуттерці змушені були еміґрувати у Північну Америку13. Своєю діяльністю вони не лише допомогли економічному освоєнню південних українських земель, а й підготували ґрунт для їх заселення новими, ще більш енергійними та заповзятливими колоністами.

Наймасовішу хвилю протестантської колонізації становили менноніти. Взагалі, прихильники Менно Сімонса з’являються в Україні вже у 70-х роках XVIII ст. внаслідок першого (1762) і другого (1763) маніфестів Катерини II. Останній оголошував “Про дозвіл всім іноземцям, що в Росію в’їжджають, поселятися, в яких губерніях вони побажають, і про даровані їм права” та обіцяв майбутнім колоністам нечувані пільги. При цьому перевагу надавали тому, у кого був досвід господарювання, оскільки царський маніфест мав на меті передусім економічні інтереси, зазначаючи, що південні терена імперії “у надрах своїх приховують невичерпні багатства різних металів; а як лісів, річок, земель і до комерції придатних морів чимало, а то й до розмноження багатьох мануфактур, фабрик та інших заводів здібність велику...”14.

Першою на маніфест відгукнулася пауперизована маса північних європейських країн, яка за декілька років невдалого господарювання у Поволжі змусила царат змінити імміґраційну тактику, заохочуючи до переселення корисних державі людей. Розважливі менноніти згодилися на масовий переїзд до Росії лише наприкінці 80-х років після неодноразових переговорів із Григорієм Потьомкіним. І хоча перші чисельні групи імміґрантів-меннонітів також належали до незаможного прошарку, це здебільшого були вихідці з найпередовішої на той час країни — Голландії (у тому числі переселених ще раніше в Німеччину та Польщу голландців), представники багатьох професій. Певну частину меннонітів становили корінні вихідці з Німеччини та Північної Польщі, насамперед, з розвинутих реґіонів, зокрема Данціґського, котрі змушені були покинути обжиті місця через постійні релігійні утиски.

Катерина II, зацікавлена саме в цій категорії поселенців, у 1787 р. видає іменний указ і юридично закріплює за меннонітами значні пільги, яких тоді не мали інші колоністи, а тим паче українське населення. Меннонітам надавали свободу віросповідання, значну матеріальну допомогу при переїзді та місцевлаштуванні, кожна сім’я у власне користування отримувала 65 десятин землі. Інші пільги — це несплата будь-яких податків упродовж десяти років, права на будівництво фабрик, вільну торгівлю, об’єднання у гільдії та цехи, самоврядування і власну юрисдикцію, звільнення від військової служби. В указі містилася тільки одна заборона — на ведення релігійної пропаґанди серед осіб інших християнських віросповідань.

Безперечно, такі надзвичайно сприятливі обставини зумовили активне