Внаслідок економічного зростання меннонітських колоній відбувалося майнове розшарування віруючих. Поступово на одному полюсі посилювалося володіння заможної верхівки, на іншому — збільшувалась кількість бідняків і жебраків. На початку ХХ ст. у Таврійській губернії на 214 235 десятинах землі проживало 21 827 меннонітів, з яких 45 осіб володіло майже половиною вказаної площі, маючи власні наділи у 1-2 тис. десятин. У Катеринославській губернії на 336 777 дес. землі та 24 875 меннонітів нараховувся 21 володар не менш як тисячного наділу. Цей класичний наслідок початкового капіталізму означав збільшення кількості найманих робітників. Факт особливо цікавий тим, що серед наймитів були не лише збіднілі менноніти, а й місцеве українське селянство та робітництво. Причому, останніх щороку більшало. В офіційних документах до 1917 р., а потім й в радянській історіографії це часто оцінювали як приклад “жорстокої експлуатації місцевого корінного населення німецькими глитаями”. Звичайно, факт експлуатації безсумнівний. Однак оцінювати його однобічно не можна. По-перше, менноніти загалом насторожено ставилися до працівників-іновірців, намагаючись зберегти однорідність, дотримуючись тактики ізоляціонізму та автономії. По-друге, до наймитів з місцевого населення вони застосовували жорсткий відбір, оскільки їх кваліфікація (а часом і випадки пияцтва, відсутність самодисципліни) не завжди задовольняли меннонітів. По-третє, самі українці виявляли бажання потрапити на службу до “німців”, бо умови життя й оплата праці в їхніх господарствах були високі. Так, за оранку десятини робітникові сплачували 14 крб., за 12 годин молотьби — близько 1 крб., косьби — 1,5 крб. Поденну плату (не менше 60 коп. і не більше 2 крб. 25 коп.) визначали в залежності не тільки від часу і виду роботи, а й від її якості — від “сили, сумління і моторства”. Наймитам-чоловікам за рік роботи сплачували до 150 крб. (при повному забезпеченні житлом і харчуванням)19.

Порівняємо ці цифри з розмірами заробітку селян у православних монастирях. У 1848 р., наприклад, робітники Приворотського монастиря на Поділлі Іван Антошимин та Іван Бондарук у скарзі подільському й брацлавському архієпископові обурювалися з приводу низької платні у монастирі. Вона дорівнювала 24 крб. на рік. У 1849 р. ще шість робітників цього монастиря скаржились архієпископу, що ченці платять тільки по 4 крб. на рік і не забезпечують їх житлом20. Невисоким в Україні був заробіток у промисловості. Найвищим він вважався на металургійних заводах, де у 70-х роках XIX ст. кваліфіковані робітники отримували від 24 крб. до 30 крб. на рік, некваліфіковані — 16-23 крб. На шахтах Донеччини в середині 80-х років “майстрові” отримували від 22 до 32 крб., вибійники — до 20, сортувальники — до 13 крб. на рік21.

Безперечно, умови праці у німецьких колоністів були досить привабливими. Не випадково кількість сезонних робітників з українського населення у меннонітських господарствах щороку збільшувалася: в одному лише Молочанському окрузі, наприклад, кількість наймитів з 242 у 1844 р. зросла до 1374 чоловік у 1866 р.

Працюючи у меннонітів, робітник отримував реальну можливість для створення власної економічної бази, отже — й для майбутнього самостійного господарювання. Він навчався передовим методам праці, раціональній організації ведення справ, удосконалював майстерність. Вимоги до праці у меннонітів були досить високі, тому склад наймитів часто оновлювався навіть впродовж сезону. Чимало з тих, хто жив у меннонітів по декілька років, поверталися додому іншими людьми, змінивши своє ставлення до життя, а часто і зовнішній вигляд. Прагнули копіювати колоністів або, за висловом одного з дореволюційних авторів, “людей, що застібнуті на всі ґудзики і з начищеними чоботями”, у зачісці, костюмі, манерах. Це часто викликало неприязне і навіть вороже ставлення до меннонітів з боку оточуючих. “Економічний добробут меннонітів стоїть в різкому контрасті із станом навколишнього малоруського селянства, яке має мізерні наділи і змушене вести напівголодне існування”, колоністи “викликають нарікання... і є джерелом неупинної ворожнечі...”22. Такі настрої певною мірою підігрівала православна церква, для якої протестанти знову ставали конкурентами.

Підстави для невдоволеності православна церква мала досить поважні. Адже, попри царську заборону на ведення пропаґанди серед місцевого населення, менноніти посилювали на нього релігійний вплив. Спочатку він був опосередкованим: досягався поступовим зміцненням контактів з українцями і залученням їх до свого побуту, організації життя та культури. Згодом цей вплив ставав безпосереднішим, втілюючись через систему навчально-освітніх закладів, благодійних товариств і релігійну пропаґанду.

Внутрішнє життя меннонітських колоній, як уже зазначалося, було організоване раціонально та в умовах царату доволі демократично. При цьому менноніти спиралися на класичні протестантські принципи. З одного боку, загальне священство, яке урівнювало всіх колоністів у правах, релігійній і позарелігійній діяльності, з іншого — збереження наглядацько-виховної функції церкви та надзвичайно високого статусу її старшин. Виборність общинної верхівки всіма віруючими (з якої переважно формувалась майбутня господарська еліта, бо найавторитетніші релігійні лідери були водночас найбагатшими членами колоністського середовища), і водночас — відсутність межі між власнорелігійною та нерелігійною діяльністю. Як наслідок — ідентифікація релігійної й світської (у тому числі господарської) організації, при якій канони церковного устрою переносили на