Діяли меннонітські колонії на буржуазно-демократичних засадах. Їх основною низовою одиницею була громада-власник, яка володіла всіма дворогосподарствами колонії, мала автономію і самоврядування в обсязі, що відповідав управлінню сільських громад23, а також свої громадські інститути (каси взаємодопомоги, “сирітські” каси, товариства сільського господарства та кооперації, школи, видавництва тощо). Юридично громада була колективним власником землі колонії, однак при обов’язковому збереженні права на приватну власність, передусім на землю. Важливі рішення з життя громади приймали на загальних сходах, делеґатами яких обирали представників-домовласників (по одному від кожного двору). Відсутність власної земельної ділянки (65 десятин) позбавляла члена громади права голосу*. Громадське управління (сільські прикази) складалося зі старости (шульца) і двох засідателів, посади яких були виборні. Колонії об’єднувалися в округи з волосним приказом на чолі. Приказ складався із обраних приказного голови (обершульца), двох окружних заступників і писаря. Окружний приказ підпорядковувався наглядачеві колоній — чиновнику “Попечительного комітету іноземних колоністів у Південній Росії”.

Членом релігійної громади міг бути будь-який менноніт, у тому числі той, хто втрачав земельний наділ: йому залишали надію “на Боже помилування і доведення своєї обраності”. Професійних служителів культу переважно також не було. Обрані на цю посаду поважні та досвідчені менноніти не отримували окремої платні та не звільнялися від інших громадських доручень, а продовжували займатися основною роботою. Навіть учителі шкіл (а це спочатку були самоуки, люди, далекі від педагогіки), під час проведення уроків займалися одночасно якимось ремеслом: наприклад, шиттям, різанням, гострінням тощо. Кожна хвилина в меннонітському середовищі повинна бути присвячена фізичній праці. Лише пізніше, на початку ХХ ст., починає набувати цінності праця інтелектуальна.

Будь-які спроби царату обмежити права і пільги колоністів одразу викликали рішучий спротив їхнього керівництва. Урядові доводилося неодноразово підтверджувати військову недоторканість меннонітів, а також іти їм на нові поступки, дозволивши, скажімо, створення так званих лісових команд, що було визнано за форму альтернативної військової служби. Дотримуючись принципу лояльного ставлення до влади, а також неучасті у державній службі (хоч іноді спостерігалися відхилення від правила), менноніти водночас підтримували владу лише тією мірою, якою це не суперечило їх переконанню. Отже, вони продовжували ранньореформаційні традиції (згадаємо, хоча б, погляди Яна Гуса та Джона Вікліфа).

Побут меннонітських громад також контрастував із життям тодішнього сільського православного приходу. Це знову ж приваблювало до колоністів українських селян. Особливо незвичною для останніх була система соціального забезпечення, яка у Росії до 1907-1910 років, тобто до початку столипінської реформи, майже не охоплювала сільське — основне в Україні — населення. Менноніти натомість займалися філантропічною діяльністю й у сільській місцевості. Звичайно, матеріальна допомога як складова цієї діяльності та разові пожертвування заможних колоністів поширювалися тільки на єдиновірців. Проте деякі інші форми філантропії стосувалися й місцевого населення, хоча і менше. Йдеться переважно про найбільш обездолених — інвалідів, тяжко хворих, літніх та самотніх, кинутих напризволяще суспільством. Опікуванням цією категорією людей займалися меннонітські організації: Маріїнське училище для глухонімих (Таврійська губернія), психіатрична лікарня “Бетанія” (Хортицький округ), лікарні в селах Мунтау, Орлові, Вальдгеймі (Молочанський округ), будинки для літніх та самотніх в Рюккенау і на Курушані, сирітський притулок в Ґрюсвайзі. Дитячою філантропією керувало Молочанське управління опікунськими справами. У 1886 р. воно, наприклад, володіло капіталом, що становив 278 646 крб. та майном на суму 354 150 крб. Це дозволяло щороку надавати дитині чи учневі, якими опікувалися менноніти, до 600 крб. 24.

Для порівняння наведемо дані про фінансове забезпечення державних гімназій. Так, згідно із звітом Міністерства народної освіти Росії за 1868 р., річний видаток на утримання одного гімназиста дорівнював в середньому 100 крб., хоча реально ця цифра була значно меншою25. Щодо шкіл, котрі перебували на утриманні церков, земств, товариств і приватних осіб, то з бюджету Міністерства народної освіти їм надавали близько 1,5 тис. крб. в рік на губернію. У 1870 р. на усі земські та сільські школи Харківської губернії припадало 400 крб., на приватні — 700, що становило в середньому по 2 крб. на школу26.

Натомість матеріальне забезпечення навчально-освітніх закладів меннонітів щороку збільшувалось. Ще на початку XIX ст. у Молочанському окрузі було організоване Товариство друзів школи під головуванням Іоґанна Корніса, яке відкривало школи спочатку при найбільших громадах, а згодом майже у кожному поселенні. Перші школи відкрилися в Орлові та Хортиці; у середині XIX ст. — в Гальбштадті та Гнадефельді (Молочанський округ), а ще пізніше — у Ніколайполі, Краснополі, Нью-Йорку (Катеринославська губернія), Олександркроне (Бердянський повіт), Карассані, Спаті (Крим). Окрім звичайних початкових і обов’язкових релігійних знань, у школах викладали російську мову. Цікавий такий факт. Незважаючи на відсутність українських шкіл та й, як відомо, державну заборону української мови, абсолютна більшість меннонітів вільно володіла нею і спілкувалася з місцевим населенням*.

Поступовий відхід колоністів від тактики ізоляціонізму, розширення сфер їх участі у господарському та суспільному житті краю висуває на порядок денний потребу виховання своєї освіченої верстви, підготовку віруючих для ширшої економічної, а також культурної, навіть політичної діяльності. Тому з 1879 р. в училищі в Гальбштадті, а згодом і у деяких інших, створено спеціальний педагогічний клас, де готували власних вчителів, а також викладали нові предмети