Чимало українців, працюючи в колоністських господарствах, безкоштовно навчалися читати і писати. Відвідуючи молитовні збори меннонітів, деякі з них прилучалися до азів протестантського вчення і ставали його прихильниками. Однак це не було масове навернення, у чому намагалися переконати громадськість православні місіонери. І хоча деякі меннонітські діячі навіть перехрещували українців у нову віру, але вже тоді, коли самі переходили в баптизм. У класичному меннонітстві такі перехрещення були неможливі, бо єдиновірцем міг стати лише колоніст. Меннонітські поселення і на початку ХХ ст., а тим паче у першій половині XIX ст., залишалися ізольованими від навколишнього середовища, ревно оберігаючи свої традиції та мову. Їхня друкована продукція, а також періодика (газета “Вісник”, журнал “Голос миру”) виходили німецькою мовою.

Меннонітству в Україні до революційних подій 1905 року вдавалося зберегти усталений побут і духовно-релігійну спадщину. Як і всі протестанти, сповідуючи принципи — одна віра, одна Біблія, загальне священство віруючих, вони зберегли спорідненість з реформатами. Будучи радикальною гілкою кальвінізму, меннонітство на ранньому етапі дотримувалось догматів про передвизначення та мирське призначення віруючого, цвінґліанського розуміння євхаристії. Однак, на відміну від кальвіністів, визнавали хрещення тільки дорослих (у формі обливання водою або цілковитого занурення у воду).

За кальвіністською традицією, меннонітство не висунуло єдиного загальнообов’язкового віровчення. Для потреб братства в Україні були систематизовані символи віри, які існували тоді у Голландії, Німеччині, Польщі, надруковані німецькою мовою у його видавництві “Райдуга” (колонія Гальбштадт) під назвами “Віросповідання меннонітів у Росії” та “Віросповідання об’єднаних християн хрещених братських меннонітів у Росії”.

Подібно до всього протестантизму, меннонітство пройшло через декілька внутрішніх поділів, новоутворень. В Україні упродовж XIX ст. в їхньому середовищі виникли різні угруповання (мала і велика громади), партії (прихильників Корнелія Регера, Геппнера і Бартца, Петра Гільдебрандта, Рейнера і Янцена та інших), а також секти* (ієрусалимські друзі, фламінгійці, гарнгуттери, сепаратисти тощо), які по-різному тлумачили ті чи інші культові дії, правила церковного життя. І хоча основна догматична платформа названих відгалужень залишалася спільною і незмінною, протиріччя призвели зрештою до розколу колись єдиного організму на дві основні течії: староменнонітство (або церковне) та новоменнонітство (або братське). Причини розколу містились в об’єктивному процесі адаптації колоністів до нових умов життя. Це зумовило поступову втрату їхнього архаїчного побуту, проникнення у громади нових ідейних віянь, що розмивали й релігійну окремішність конфесії. Старша ґенерація намагалася зупинити процеси секуляризації, не сприймала будь-яких нововведень. Молодь, як завжди, прагнула більшої самоініціативи, виходу в загальне громадсько-суспільне життя. Незважаючи на рішучі протести консервативної староменнонітської партії, новоменноніти на початку ХХ ст. почали друкувати свою літературу і російською мовою.

Такі настрої знайшли благодійний ґрунт у хвилі пієтизму, що наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. охопила всю протестантську Європу і докотилася в Україну. Пієтичні настрої зумовили перехід великої кількості колоністів на платформу баптизму і зміцнення братської гілки у меннонітстві, яку очолив пієтист з Вюртемберґа, пастор колонії у Нейґоффунзі (Бердянський повіт) Едуард Вюст і яка остаточно сформувалася у 1860-1865 роках. З цього часу діяльність меннонітства в Україні нерозривна з діяльністю євангельського християнства і баптизму.

Чимало подібного і в історії конфесії у Західній Україні. Перші її громади також з’явилися наприкінці XVIII ст., що пов’язується з діями російського царату та близькістю реґіону до Польщі. У Польщу перша група меннонітів прибула з Голландії ще в середині XVI ст. і опанувала землі близько Данціґа, Квідзині, Торуня. Друга група — вихідці з Пруссії та Моравії — наприкінці XVI ст. осіла близько Хелмна і Ґрудзині29. На початку XVII ст. менноніти налагоджують зв’язки із социніанами з Ракова, проводять декілька спільних зборів і приймають рішення про об’єднання, здійснити яке, однак, не встигли30.

Життя меннонітів у Польщі не було спокійним і безпечним. Тому деякі громади у 1784-1786 роках змушені переїхати на Волинь. У Галичині вони осіли, прямуючи на Східну Україну, а також внаслідок сприятливих для них змін у політиці австрійського уряду, який у 1789 р. прирівняв меннонітів до лютеран і цим визнав за ними громадянські права31.

Більшість меннонітських громад діяла у Перемишлі та на Львівщині (насамперед, у самому Львові, а також у Керницях, Мостиськах, Жовкві, Клепарові). Вони володіли маєтками (у Дидятичах, Злотковичах, Дворцях, Залещах), земельними наділами (у Палащах, наприклад, наділом у 10 морґів, тобто 6 га землі), мали молитовні будинки, школу в колонії Неуф, у Львові редакцію “Меннонітської церковної газети” та культурно-освітнє товариство “Менноніт”. На початку ХХ ст. у Польщі налічувалося близько 1,5 тис. меннонітів; у двох західноукраїнських воєводствах— Львівському і Тернопільському — 361 особа32.

Історія меннонітства в Україні не завершилася у XIX ст., а тривала ще майже тридцять років у ХХ ст. І хоча ця сторінка виходить за часові межі лекції, вона все-таки заслуговує на увагу. Україна на межі XIX-XX ст., як відомо, стала одним із найрозвинутіших сільськогосподарських реґіонів Європи. У цьому була певна частка праці меннонітів. До більшовицького перевороту з їх середовища вийшли великі земельні власники, відомі підприємці та меценати. Назвемо, для прикладу, такі підприємства: Товариство