Никита, як стверджують деякі документи, народився у Києві і до свого вступу у монастир спілкувався з місцевими євреями. Описана у Патерику зміна з Никитою сталася у монастирі за часів ігуменства Нікона, тобто у 1078-1088 роках. Від цього періоду зафіксовано вже низку відомостей про євреїв у Києві. Їхня поява тут пов’язана з кількома міґраційними потоками. Перший — через Візантію. Тут вже у VII ст. спостерігається посилення інтересу до єврейських книг, і чимало місцевих євреїв переходять у християнство (насамперед, внаслідок прийняття спеціальних щодо цього урядових законів). Другий потік завдячує пожвавленню торговельних стосунків Русі з Хазарією, куди у VII-VIII ст. з Візантії переселяється багато євреїв, котрі втікають від насильницької християнізації. Тут утворюється Хазарське царство, що сягає деяких районів Причорномор’я й Таврії. Саме звідси приходили євреї до київського князя Володимира Святого [13]; цей факт отримав відгомін у відомій легенді про вибір князем православної віри. У 1096 р. євреї мали свою вулицю у Києві [14].

З розповідей про Феодосія Печерського (ігумен Києво-Печерського монастиря, 1057-1074), також вміщених у Патерику, дізнаємось, що він виходив з обителі у місто для проведення дискусій («прений») з іудеями. Никита, за деякими припущеннями, навіть відвідував таємні єврейські зібрання; до нього у монастир неодноразово приходив учений єврей. І. Малишевський робить доречне спостереження: у наведеному уривку про Hикиту Затворника перераховано основні книги Старого Заповіту, а повне зібрання біблійних книг в давній Русі до ХV ст. ще не було відоме [15]. «Знімаючи легендарний відтінок оповідання, отримуємо простий і цілком можливий факт, що Никита пізнав і вивчив ці книги від того іудея («спокусника») або іудействуючого християнина, котрий ходив до нього і вчив його у затворі. Що іудеї хазаро-таврійські мали списки біблійних книг і в Х, і ХI ст., це позитивно доведено…» [16]. У Ватіканській бібліотеці віддавна знаходиться список єврейського коментаря на П’ятикнижжя, написаного на півдні Русі у 1094 р. [17]. Відомо також, що євреї вже з ХI-ХII ст. намагались перекладати свої книги давньоруською мовою [18]. Історичний зв’язок єретичних рухів іудаїзантського типу ХV-ХVI ст. з єврейською думкою у Київській Русі є очевидним.

В той же час у передумовах цих рухів проглядається єретична традиція, пов’язана з богомільством. На це звертає увагу чимало дослідників. У наведеній деякими з них історії походження Схарії (або Захарія бен Аарон га-Когена) стверджується, що з’явився він у Києві разом з іншими євреями у посольстві таманського князя (в окремих джерелах Схарія — таманський князь). Але в характеристиці прибулих у Новгород євреїв немає згадок про їхній перехід у християнство або відкрите проповідування протицерковного вчення*. Зрештою, Іосиф Волоцький, а раніше — й новгородський архієпископ Геннадій відзначають передусім ученість Схарії, його неправославні погляди, зауважуючи, що він приїхав у торговельних справах.

Щодо богомілів та адептів численних антицерковних осередків, які у ХIV- ХV ст. зафіксовано в багатьох місцях південно-східної Європи, то саме їм була властива раціоналістична критика християнства, насамперед, православ’я. При цьому богомільство — вчення, котре впливало на східнослов’янський реґіон з ХII-ХIV ст. і зверталось до єврейської апокрифічної традиції. Відомо також, що у Болгарії ще у Х ст. проживали іудео-християни (віруючі, котрі прийняли християнство, однак не розірвали зв’язки з іудейством, виконували його обряди, сповідували окремі елементи вчення). За їхньою характеристикою, що міститься у зверненні болгар до папи Миколи I (IХ ст.), або у так званій Феофановій хроніці (передусім у розповідях про імператора Михайла Травла), виступає єретично-раціоналістичне вчення, побудоване на елементах дуалізму та іудейства. Як твердить хроніка, у багатьох місцях Малої Азії та Балкан у той час існували секти павликіян та іудео-християн. «Факт союзу візантійських іудео-християн з павликіянами… є важливим для з’ясування історії болгарського богомільства, для походження і характеристики єресі наших »пожидовлених» ХV ст., в котрій можна побачити віддалений зв’язок з давньою єрессю богомілів» [20].

У другій половині ХIV ст. на Балканах зафіксовано вже виразні зв’язки богомілів з іудео-християнами. Йдеться, зокрема, про групу, очолювану греком Хітонієм, яку викрила у 1336 р. у Солуні (тепер Салоніки) і засудила церква. Під час слухання справи зазначалось, що єретики поділяли погляди євреїв [21]. Та ще відомішою є діяльність ченців Лазаря і Кирила (на прізвисько Босота), які організували у болгарському Тарнові (тепер Велико-Тирнов) осередок вільнодумців, серед них були представники знаті й вищого кліру [22]. Автор житія преподобного Феодосія Тарновського (ХV ст.) так описує діяння єретиків: «…нечестивую свою изъявляти ересь, овогда убо святыя хуляще иконы, овогда же святая попираня, овогда же честный и животворящий крестъ. …Откуда дерзаете глаголати: два начала суть, едино убо благо, другое же зло? Ибо убо благое владеть еже на земли, небесное же сопротивному обладати». При цьому вказує на їхній зв’язок з «родом иудейским… дерзнуша… Божественные храмы и приносимая в нихъ жертвы безстудно хуляще» [23]. За свідченням автора житія, подібні «противні Богові діяння» чинились не лише у Болгарії, а й у Константинополі, на Афоні, у Сербії, Валахії (тепер частина Румунії), Молдавії. Щодо їхнього впливу на християнське середовище, то він був, очевидно, суттєвим: у 1360 р. у Тарнові навіть скликано церковний собор, який засудив єретиків.

Пошуки балканських коренів учення «пожидовлених» цікавили свого часу К. Радченка, П. Сирку, О. Соболевського [24].