Найвідомішими, безпосередньо спрямованими проти Феодосія Косого творами вважають «Истины показание» Зиновія Отенського (1566); «Слово на открытие мощей Никиты» (1565; приписується Отенському, що, натомість, спростовує Л. Морозова [31]); «Послание многословное» (60-ті роки ХVI ст.; питання авторства залишається відкритим); одне з послань старця Артемія волинського періоду — «Брату оступившому и жену познавшу» (бл. 1560 року; на думку С. Вілинського, листів старця до Косого було більше [32]); послання і листи Андрія Курбського (передусім, послання до псковсько-печерського старця Вассіана Муромцева, 1564; листи до Кадіяна Чаплича 1575-1576 років); збірка 1569 року з Корця на Волині (зокрема, уривок «Слово о рожестве Христовом»). До цієї групи джерел необхідно віднести і православні твори, спрямовані не лише проти Феодосія Косого, а й ті, де відтворюються спільні для єретично-раціоналістичних течій ХV-ХVII ст. погляди, в тому числі й феодосіанства. Це — «Просветитель» Іосифа Волоцького, більшість послань Артемія, написаних в українсько-білоруських землях (до Симона Будного, Івана Зарецького, Євстафія Воловича, князя Курбського тощо, датованих 60-70-ми роками ХVI ст.); антиєретичний твір «Против повести нинешних безбожных еретиков» (початок другої половини ХVI ст.) та «Списание против люторов» з полемічної збірки, виготовленої у Супральському монастирі (1578-1580).

Другу групу джерел становлять власно вільнодумні твори, що вийшли з єретично-раціоналістичного кола, хоча їх значно менше. У цих пам’ятках відтворені ідеї, близькі вченню «пожидовлених» та Феодосія Косого. Йдеться про «Лаодикийское послание» Федора Куріцина, рукописні переклади Івана Чорного «Лествица Иоанна Лествичника» та «Эллинский летописец»; анонімні «Написание о грамоте»; «Лист половця Івана Смери до князя великого Володимира Святого» (Галичина, 60-ті роки ХVI ст.), а також недавно введену у науковий обіг М. Дмитрієвим рукописну збірку проповідей українсько-білоруського походження (датована 60-ми роками ХVI ст.) із збірки Ю. Яворського.

Серед згаданих джерел учення Феодосія Косого найповніше розкриває Зиновій Отенський. Він описує свою розмову з прихильниками Косого — двома крилошанами Герасимом та Афанасієм і мирянином Федором, водночас пропонуючи свою ідейну систему спростування феодосіанства. Зі сторінок його твору «Истины показание» стає очевидним, що Косой не визнавав Трійці; Ісуса Христа вважав не небеснонародженим, а тільки створеним: «…посланіа Павла апостола показуеть …единъ бо есть бог и единъ ходатай богу и чъловекомъ — чъловек Исус Христос» [33]. Тому він заперечував і Божественну природу Христа: «Богу единому бытіи, а не многим. Христос — не бог, а чъловек и ходатай перед Богом» — це його основна функція [34].

Те, що Бог єдиний, навчав Косой своїх учнів, доведено вже у Мойсеєвому вченні. (На думку Отенського, Феодосій свою проповідь єдинобожжя вичитав саме зі Старого Заповіту; при цьому православний автор спеціально зупиняється на творах, які феодосіани вважали істинними, — Книга Буття, Соломонова, Книги великих і малих пророків, з Нового Заповіту — Євангелія, Дії святих апостолів). Те, що Ісус Христос був звичайною людиною, засвідчує, вважали єретики, його життєпис, де міститься чимало вигаданого, такого, що не піддається логіці. Косого, наприклад, дивувало, що Бог втілився «во чръве жънстем, и како сія достойно будетъ богу в месте такомъ кальнъм лежати и таковымъ проходом пройти» [35]. Вільнодумці наполягали на відсутності у Христа тих якостей, якими володів Бог, невідповідності версії про жертву та викуп з поняттям про Божественну всемогутність. Смерть Христа для Косого — це ще одне свідчення його людської природи, адже Христос, незважаючи на біблійне твердження про Боговтілення, жив за звичайними законами людського роду, не подолавши ні страждань, ні смерті. «Да како образ богови в чъловечестве істле, чъловекомъ живущим единако, и пребывающимъ якоже от начала, такоже по Христове пришествии тоже чъловекомъ пребывающимъ и живущим, рожающимся и умирающим? Елицы естеством здравы бываху чъловецы впадают в недуги тіи истлеваютъ различно. Которое убо тому поновленіе или воздвиженіе есть, такоже пребывающимъ чъловекомъ, якоже до пришествия Христова, такоже и по пришествии его» [36].

Заперечення Божественної природи Христа ставило під сумнів центральну ідею християнства і у своїй етико-філософській проекції призвело до твердження необхідності самостійного пошуку спасіння. Питання про те, чи потребує людина Божественного спасителя, чи здатна досягнути цього власними зусиллями, розумом і етичним життям, становить, власне, центральну тему дискусії Зиновія Отенського з феодосіанами. Зиновій доводить, що людина не може бути особистим спасителем — не в її силах творити свій моральний образ. Допустимо, розмірковує Отенський, що цар побачив своє зображення таким, яке впало на землю і розбилося. Хіба він пройшов би повз це і не захотів би відновити зображення, встановити його на місце? Ось і Бог не може спокійно дивитися на моральну зіпсутість людини: вона створена Ним як Його образ і подоба. Але Бог не може довірити самій людині повернути назад зіпсутий нею ж Божественний образ, тому послав до неї Христа. Лише Божий посланець здатний врятувати людський рід.

Міркування Отенського відображали прогресивну у ХV-ХVI ст. ідею, що людина — це образ Божий, в якій містилося глибоке гуманістичне ядро. Це, мабуть, привернуло до неї особливу увагу й Феодосія Косого. Однак принципова відмінність у поглядах православного мислителя та єретика полягала у тих висновках, яких вони доходять у тлумаченні ідеї «людина — образ Божий».