Аналізуючи думки Зиновія Отенського про образ царя і Бога, О. Клібанов цілком слушно зауважує: основу цієї христологічної дискусії становило питання про оцінку самої людини [38], її природи і можливостей, морального обличчя і місця у світі. Для Отенського відповідь на це питання традиційна: людина рятується тільки допомогою ззовні, потребує того, хто втілить Божий план спасіння. Для Феодосія Косого церковне вчення про спасіння непридатне: воно віддаляє людину від Бога, робить її забавкою у заздалегідь написаному сценарії, штучною копією чийогось, а не Божого, образу, відірваною від Його реального світу. Оскільки ж людина «самовладна», відтворює у собі Божий образ, то вона здатна і до самоспасіння. Цей висновок настільки вражав православних опонентів, що Косого звинуватили не лише у замаху на християнський догмат, а й на саме християнство та встановлений ним земний устрій і суспільний порядок. «Нъне же видим вас, — проголошує автор »Послания многословного», — …яко антіхриста гордящаяся, възносящася на вся власти и владычества, учиненые богом» [39].

Те, що Косой, як і більшість єретиків ХVI ст., розвивав радикальні соціальні погляди, — безперечно. Однак його етико-філософські погляди розроблені глибше, ніж соціальні. Це передусім стосується самого вчення про самовладдя людини. Воно торкається проблеми рятівної місії церкви, яка, у свою чергу, вимагала звернення до всього комплексу елементів, що становлять поняття церкви. Косой не просто критикує інститут церкви, як це робить більшість його попередників-раціоналістів. Він іде далі: оскільки людина сама себе рятує, то їй не потрібні зовнішні рятівники («не требе есть церкви, но сам чъловекъ церковь»). Отже, йдеться про доволі близьке протестантському розуміння сотеріології.

Для феодосіан Бог — не дерев’яна ікона. Він не промовляє словами священиків, не присутній у молитвах та церковних обрядах. Таким намагається Його зробити церква. Вона проповідує людям мертвого Бога, відвертаючи їх від Бога живого: «Которое православіе в Руси или како может православіе быти в них? Обоготвораша бо мертвых и молятся мертвым аки богу, и от них помощи просят… и отводятъ людей от бога к мертвецам, …бога же не въдятъ, ниже могут въдати, понеже в идолослуженіе впадоша» [40]. Подібне зустрічаємо і в роздумах Косого про церковні перекази: вони не просто затьмарюють людині розум, а відвертають її від Божественної істини. Це також чітко простежується у текстах збірки Ю. Яворського: «Попы нерядными фалшивыми науками своими отвели их (парафіян. — В.Л.) от бога до болванувъ, от Христа до людии оусопших и до обедне и до иных вымыслув и оустав диавелскых. А тым обычаем забивают душе убогым людям а не вечным мукы отсылают а показили онъ святый апостольской церкве в наоуце божей заслоняючи людям слово божие…» [41]. Справжня віра для Косого полягає не в ідолопоклонстві, а у пошуку живого Бога. Для єретиків живий Бог — не Бог іконний чи книжний. Він — моральний взірець, учитель вищої істини, діяльна надприродна сила, котра не просто творить людину, а спрямовує її на активне земне буття, Своїм справжнім (а не спотвореним) Словом вказує їй на гідні вчинки, закликає до служіння не ідолам і вигаданим кумирам, а ближньому. Здійснюючи цей наказ у власному житті, людина уподібнюється Богові, стає Його храмом.

Найважливішим підтвердженням «самовладності» людини, за Феодосієм Косим, є її «духовний розум». Загалом, Феодосій не формулює поняття «духовного розуму» як чітко окреслене, автономне щодо інших засад вчення. «Духовний розум» він найчастіше тлумачить як розуміння людиною Божественної істини і володіння цією істиною, як свідчення Божого синівства і наближення до Царства Божого і найповніше розкриває у контексті етико-філософського розуміння самої людини. Остання, в ученні Косого, — не абстракція, бо піддається цілком конкретній типізації. Перший тип — це людина «зовнішня», та, що включена до системи церковних відносин, відвернута від Слова Божого і знає тільки мертвого Бога. Другий тип — людина «внутрішня», або духовна, — вільна від церковних забобонів, зовнішнього авторитету («болванного поклонения»), знає живого Бога, Його істину, отже,