З одного боку, своїм поняттям «духовного розуму» Косой безперечно наближається до протестантського вчення (зокрема, твердженням про неможливість спасіння лише доброчесністю, про одного наставника Христа, як, зрештою, своїми попередніми ідеями живого Бога і безпосереднього спілкування з Богом, непотрібності жодного посередництва, вимогою власного шукання шляхів спасіння). З іншого боку, вільнодумна доктрина Косого виходить за межі не тільки традиційного християнства (єдинобожжям та запереченням рятівної місії Христа), а й протестантизму (передусім, поняттям «духовного розуму», яке переводить теологічну категорію спасіння в етичну площину). Гуманістичне розуміння християнської етики, що виводить її за межі окресленого конфесійного вчення, роблячи ідею сотеріології загальноздійсненою, протистояло догматичному розумінню істини і в лютеранстві, і в кальвінізмі. Щодо останнього, який догматом абсолютного передвизначення взагалі наполягає на спасінні лише обраних Богом людей, то тут учення Косого виступає найлогічнішою антитезою класичному протестантизмові. Це, натомість, зближує його з ученнями антитринітаріїв і социніан, в яких теологічне ядро сотеріології також еволюціонує в етико-філософське (як сама теологія у раціоналістичну філософію).

Однак Феодосій Косой іде далі антитринітаріїв. Адже його «духовний розум» водночас вищий за звичайне знання (раціоналізм) і навіть саму віру. «Духовний розум» — це, по суті, максимальне наближення людини до самого Бога, а через Нього — до здобуття духовної свободи. «Духовний розум» Косой уявляв як живу частку Божественної істини в самій людині. «Це було… мірило цінностей, керівництво вчинків — і, як такий, »духовний розум» становив істинно людське у людині та наближав її до бога… Між богом і людиною тепер встановлювалися стосунки батьківства і синівства на відміну від панування і рабського підпорядкування… Він говорив про себе і своїх послідовників: «мы сынове божии», приписуючи, таки чином, людям, просвітленним «Новим вченням», все те, що церква приписувала одному Христу» [43]. Причому, у випадку з Феодосієм Косим маємо приклад не лише теоретичного проголошення вчення, а й прагнення його практичної «перевірки». Адже Косому вдалося двічі здобути собі справжню свободу: від господаря і від церковного суду. І, як стверджували прихильники Косого, він «мужеством и разумом» здобув собі свободу.

Поняття «духовного розуму», що знаходиться у центрі вчення Феодосія Косого й утверджує ренесансно-гуманістичний ідеал людини, він розробляв через філософські й соціальні ідеї. Обґрунтування духовної свободи пов’язував з проблемою свободи соціальної. Остання ж, на тлі традиційного для реформаційних течій ХVI ст. антифеодального спрямування, містила чимало конкретних проблем — соціальної та національної рівності, війни і миру, суспільної відповідальності, громадянських прав, свободи совісті, які у згаданий період ще тільки розробляла вітчизняна філософська думка.

Вчення Косого в історіографії традиційно оцінюється як одне з перших осмисленних виступів проти соціальної нерівності. Коли людина є образом Божим і здатна осягнути Божественну істину, домогтися Божого усиновлення, то над нею не повинно бути жодної влади — ні церковної, ні суспільної. Всі люди — діти Божі, отже, рівні перед Богом. Ця рівність стосується панів і хлопів, людей різних націй і вір: «…не подобаетъ же повиноватися властемъ и попомъ, понеже пишеть: »Не нарицайтеся наставницы: единъ есть вашь наставникъ Христосъ»… Иже суть въ всъхъ языкохъ, яко вси людіе едино суть у Бога, и Татарове, и Нъмцы, и прочіи языцы… Всі въры въ всъхъ землях единаки» [44]. Свій гуманістичний ідеал рівності Косой обґрунтовує загальною реформаційною традицією — звертанням до взірця ранньоапостольської громади, де панувало братерство, взаємна любов, спільність майна та способу життя. Духовно і соціально вільна людина у феодосіанстві змальовується водночас як людина працелюбна і милосердна, котра уникає «зовнішнього благочестя», піклується про інших людей, служить ближньому, засуджує насильство і братовбивство («не подобаетъ… воеваті»), переслідування людей за їхні переконання.

З огляду на цей ідеал логічною виглядає демократична позиція Косого у соціально-етичному тлумаченні поняття «самовладності». Якщо його попередники — російські вільнодумці ХV-початку ХVI ст. — визнавали необхідність влади над людиною (автор твору «Валаамская беседа», зокрема, запитує: якщо б людина була самовладною, то навіщо цар і князі та інша влада?) або лише заперечували систему кріпацтва (наприклад, Іван Пересвєтов), то Косой наполягав на цілковитій свободі людини розпоряджатися своєю долею, мати власні погляди з будь-яких питань, влаштовувати особисте життя і Царство Боже на землі [45]. Особливе обурення викликали у Косого та його послідовників церковні заходи, спрямовані на переслідування і фізичне знищення інакомислячих. Своїм твердженням рівності усіх вір вільнодумці не просто заперечували вищість православ’я над іншими релігіями, претензію церкви на володіння істиною, а формулювали вже, хоч і у зародку, ідею свободи совісті.

В ході ідеалізації раннього християнства Косой осмислює образ Царства Божого на землі — взірець демократичного суспільного організму, побудованого на засадах любові, справедливості та братерства. За Косим, істинно віруюча людина повинна на практиці наслідувати євангельські взірці: об’єднуватися в групи однодумців, дотримуватися морального життя («отступать от неправды»), ділитися прибутками від своєї праці, піклуватися про загальні інтереси. У деяких дослідженнях стверджується, що феодосіани створювали (зокрема на Волині) окремі організації, побудовані на засадах колективного побуту. Косой недвозначно пропаґував і спільність