Поширювалася феодосіанська єресь і на Поліссі. Найбільше відомостей залишилося про суддю з Мозиря Стефана Лована, якого звинуватили у неприйнятті Трійці. Він не тільки заперечував існування душі, пекла і раю, а й не вірив у судний день і, як Феодосій Косой, проголошував ідею несотворенності світу. За свідченням єзуїта Ст. Жебровського, випадок з Лованом був непоодиноким; подібні виклики до суду повторювались на білорусько-українських землях неодноразово59.

У 60-х роках ХVI ст. прояви єретичного раціоналізму спостерігаються на Холмщині, що засвідчують, наприклад, протоколи кальвіністського синоду у Кракові (1567), в яких читаємо: «І післав диявол… двох фальшивих пророків: Ісайю… одного з тих семи попів московських, котрі, коли до них дійшов світ Євангелії, пішли з Москви в Польщу, спасаючись від жорстокостей інших попів і самого московського князя… Ісайя був проповідником… у пана Волочка, підчашого холмського»60. Соратник Феодосія Косого часів його «білоруської еміґрації», колишній православний священик з Вітебська Козьма (Андрій) Колодинський переїжджає у Галичину (перебував на службі у пана Станіслава Собка61), а згодом, очевидно, у Малопольщу до місцевих антитринітаріїв та іудаїзантів. Тут їхня проповідь у 60-80-х роках ХVI ст. привернула вже пильну увагу не лише православних*, а й католиків.Так, в реляції 70-х років папський нунцій Фульвіо Руджері поспішає повідомити Рим, що у малопольській та руській землях «піднялася якась секта… яка пропаґує давні ідеї Арія»63.

Цілковито обґрунтованим у світлі цього бачиться пов’язання відомої аґітаційно-пропаґандистської поїздки діяча польської Контрреформації Бенедикта Ґербеста, здійсненої у 1566 р., з фактом активізації антитринітаризму у Підгір’ї64. Відвідавши Каліш, Краків, Жешув, Перемишль, Нове Място, Самбір, монастир Спаський, Львів, Ґербест пише твір (опублікований через рік у Кракові) антипротестантського спрямування. Занепокоєний релігійною ситуацією у реґіоні (більше того: «та нова секта… вже зачіпилася між їх Попами»65), католицький діяч прагне прискорити здійснення унійних планів, яким, на його думку, може перешкодити протестантизм66.

Подібні мотиви проглядаються також у поїздці папського нунція Іоанна Франциска Коммендоні, здійсненої ним напередодні у Галичину і на Поділля. Коммендоні домагається проведення 1564 року у Львові провінційного синоду римсько-католицької церкви. Це було подією неординарною. «Як правило, католицькі єпископи брали участь у провінційних синодах, котрі збирав архієпископ Гнезненський, і тому архієпископ Львівський не скликав окремих синодів для Русі… Зібраний архієпископом Львівським Травлом [Павлом Травлом — В.Л.] провінційний синод мав тим більше значення, що на ньому католицьким духовенством Русі були прийняті постанови Тридентського собору»67. М. Любович безпосередньо пов’язує акцію папського нунція з Парчовським сеймом (1564), на якому (не без допомоги кардинала Станіслава Гозія, зацікавленого у розбраті в протестантському середовищі) було відкладено прийняття антиаріанського декрету68. Однак дії католицької церкви, спрямовані на приборкання антитринітаризму у західноукраїнському реґіоні, не завжди досягали успіху. Наприкінці ХVI ст. це все ще непокоїть єзуїтського полеміста Мартіна Лаща, який у 1594 р. обурений тим, що «аріани розсілися щільно на Підкарпатті та Волині»69.

Усе зазначене пояснює невипадкову появу у Галичині визначної пам’ятки східнослов’янського реформаційного руху другої половини ХVI ст. — «Листа половця Івана Смери до князя великого Володимира Святого». За свідченням антитринітарія, одного з перших істориків протестантизму в Речі Посполитій, секретаря Франциска Лісманіні — Станіслава Будзинського, лист він знайшов 1567 року у Спаському монастирі під Самбором, де похований син Данила Галицького Лев. За Будзинським, в ориґіналі лист написаний давньоруською, а ще раніше, нібито, болгарською мовами, з яких був перекладений польською і латиною для поширення у Речі Посполитій. В дійсності лист написано у 60-х роках ХVI ст. (підробка документа встановлена вже у ХVIІ ст.), та, за оцінкою І. Малишевського, його автор — Андрій Колодинський. Це підтверджують і сучасні дослідники*. При цьому, на думку деяких авторів, доречне припущення, що до створення фальсифікату мало відношення антитринітарне коло Симона Будного і Станіслава Будзинського, які у 60-х роках сповідували ідеї, близькі «пожидовленим»71.

Сюжет апокрифу нагадує відому в Київській Русі легенду про прийняття князем Володимиром православ’я після ознайомлення з різними релігіями через послів, котрі прибули до Києва. У це змагання послів і залучається Іван Смера, лікар і ритор князя, якого, буцім-то послав сам Володимир у «грецькі» країни для вивчення віри тамтешніх мешканців. І ось в Александрії (звідки, нагадаємо, був єретик Арій і де тривалий час жив Мойсей Маймонід) Смера зустрів групу людей, «істинних християн», став їх прибічником і вирішив залишитися з ними. Він написав листа князеві з розповіддю про цих людей і конкретним наміром привернути на їх бік Володимира.

З розповіді Смери ці люди постають як унітарії, «вчать, що Бог є єдиним всемогутнім», а Христос «є Ісус Назарянин». У їхніх молитовних будинках «немає ніяких ідолів, а лише столи і лави». Ці віруючі «досліджують все письмо закону собі на спасіння». Крім водного хрещення, вони вимагають духовного переродження особи: «Я вже і відроджений у них водою і духом».

Лист має водночас соціальне звучання. Його автор у неґативних фарбах змальовує життя церковної верхівки і можновладних осіб, які «тримають народ у рабстві». А «істинні християни не піддаються неволі… збираються у прихованих місцях, у гробницях, в горах, в лісах