І все-таки перехід на протестантські принципи відбувся у духовному християнстві не одразу. Його рання — духоборча — течія ще містить православні рудименти: насамперед, у визнанні додаткових (водночас з Біблією) джерел Божественної мудрості. Щоправда, у православ’ї носієм її може бути тільки клір, у духоборстві, як і в антицерковних рухах XVI-XVII ст., — будь-який віруючий. Адже він цілком спроможний досягти вищого, Божественного розуму, отже, самостійно творити істину. У процесі самотворчості багатьох віруючих, здебільшого неписьменних, однак добре обізнаних з народною спадщиною, створювалася Жива книга — своєрідна збірка псалмів, ориґінально перетлумачених євангельських сюжетів, переказів, віршів, казок тощо, яка поширювалась у духоборчому середовищі усно, постійно доповнюючись новими оповіданнями. Єдиного загальноприйнятого символу віри духоборство не створило [12].

Ідейний зв’язок духовного християнства з релігійним раціоналізмом полягав також у перетлумаченні духоборами Трійці. Вони відмовляли Святому Духові у Божественній іпостасі, а самого Бога розуміли пантеїстично — як активну, всестворюючу стихію, котра проникає в людину, роблячи її духовною, святою. У спадок від попередніх сектантських рухів духобори отримали і культ харизматичного лідера*. Вважаючи себе носіями Божественного духа, вони не відкидали можливості появи у своєму середовищі живого Христа, якому (наприклад, Перфілові Катасонову) поклонялись і до якого прислухалися, як до Бога.

Обравши шлях релігійного раціоналізму, духоборство залишилось глибоко зв’язаним з православним сектантством, містично-аскетичним духом христовірства. Тому і сам раціоналізм у ньому поєднується з глибоким містицизмом (єднання з Богом, самозаглиблення у ”духовний розум”), логічна ідея — з надзвичайною емоційністю (“ходіння в дусі”, розуміння культу як духовного свята). Ці елементи згодом виявилися і в українському штундизмі.

Як будь-який релігійний рух, духовне християнство багатоманітне. З початком ХIХ ст. головну роль у ньому виконувало молоканство (від Молочних Вод — району поширення), що поступово відмовилось від містичних ідей, виявило більший потяг до протестантизму. Молокани повернули абсолютний авторитет Біблії, припинивши у своєму середовищі самотворчість віруючих. Відмовились вони і від сектантського ентузіазму: ніякого живого Христа, а лише загальнообраний пресвітер, який є тлумачем Біблії та наставником єдиновірців. Якщо духоборчий культ складався переважно з колективного переказування Живої книги та біблійних сюжетів, співів, молитов, де всі присутні виконували однакову роль, то молокани відновлюють організацію протестантського типу, приймають обрядник — загальнообов’язковий письмовий виклад основних правил віри і життя. Отже, духовне християнство з середини ХIХ ст. все більше набуває вигляду оформленої релігійної структури, де фіксуються елементи церковної влади. Безумовно, цей процес відбувався поступово. І саме у такий спосіб на зламі ХVI-ХVII ст. еволюціонувало феодосіанство в антитринітаризм, останній — у социніанство, а в ХIХ ст. подібний шлях пройшов український штундизм. Відмовились молокани й від соціального радикалізму: неприйняття влади, військової служби, що призвело до переслідувань духоборів, їх переселень (на Кавказ, Дон, Поволжя, у Сибір) і, нарешті, вимушеної масової еміґрації у Канаду.

Головною причиною еволюції духовного християнства стали зміни у його соціальному складі, пов’язані, передусім, з поступовим розвитком капіталістичних відносин, зрушеннями, що відбулися в суспільстві після скасування кріпацтва. Духоборство було сільським рухом, однак складалося вже здебільшого не з кріпаків, позбавлених релігійної самотворчості, а з вільних — державних — селян, діяльніших і заможніших. З них вийшло згодом чимало сільських підприємців, а також тих, хто поступово вливається у міське населення, переходячи у торгівлю, ремісництво, сферу обслуговування. “Молоканство — і в цьому його головна відмінність від духоборства — виступило формою релігійної ідеології, що відповідала інтересам тих соціальних елементів, які прагнули стану самостійних товаровиробників, та головним чином тих, котрі, пройшовши цей етап, вже утверджувались як представники буржуазних форм господарювання. Звідси — “поміркованість” молокан, їхня тверезість не лише щодо п’янкої містики христовірів, а й щодо релігійно-соціальних утопій, якими захоплювались духобори” [13].

Цікавою для розуміння ідейних джерел українського штундистського руху є течія новоізраїльтян, або Нового Ізраїлю, близька до духоборства і також поширена у традиційних місцях православного сектантства — на південних та східних теренах України. Більшість громад діяла у Катеринославській, Харківській, Херсонській, Таврійській та Київській губерніях, на початку ХХ ст. — і в Чернігівській [14]. Прихильники течії вважали себе духовно обраним народом, або народом Ізраїлю (звідси — і назва), об’єднаного навколо вождя — живого Христа, посаду якого передавали у спадок. У своїй спільноті, як запевняли братчики, вони становили своєрідне Царство Боже на землі. У ставленні до Біблії відкидали буквалізм, підкреслюючи творчі можливості людини, її здатність на самостійне осягнення істини, власне переосмислення засад Святого Письма. Отже, вони наслідували феодосіан та антитринітаріїв, традицію відмови від усталених авторитетів. Продовженням творчості попередників-раціоналістів стало також вчення новоізраїльтян про Царство Боже, яке можна побудувати на землі для усіх людей. Його змальовували як суспільство цілковитої рівності й загального благоденства.

Новий Ізраїль мав чимало спільного і з молоканством, розкриваючи логіку еволюції післяреформенного православного