На першому, так би мовити, прихованому етапі (30-60-ті роки) український штундизм розвинувся з окремих малочисельних (іноді декілька десятків віруючих) груп чи просто поодиноких проповідників до справжніх течій, що охоплювали села, містечка і навіть губернії. Перші відомості про нові, “противні” православ’ю вчення, які виходили не з середовища іноземних колоністів та існуючих духоборчих громад, пов’язані з окремими постатями, проповідниками-одинаками. За традицією народних поетів, кобзарів, мандрівних філософів, вони ведуть кочове життя, розносячи нововірство майже по всій Україні під час подорожей, вимушених переселень. Вже у 30-х роках ХIХ ст. таких проповідників було чимало, хоча документальних свідчень про них майже не залишилося.

Типовою постаттю мандрівного нововіра, так би мовити, протоштундиста, був Афанасій Марцинкевич, котрого у 1825 р. заарештували у с. Копачеві Київського повіту ”за волоцюгство та навіювання ворожих християнській релігії слів по губерніях: Мінській, Волинській, Київській, Полтавській, Катеринославській, Таврійській та Херсонській людям простого стану“ [21]. Привертає увагу біографія Марцинкевича, що нагадує пригодницький роман: тут і невиясненість походження, і служба в Уманському полку, і участь у походах проти Наполеона, і полон та втеча, і подорож по Німеччині та знайомство з пієтистами, а після повернення — близькі зв’язки з духоборами і численні мандрівки по Україні, Білорусі, Бессарабії, і, нарешті, ув’язнення. Типовими для адептів штундистського руху є останні роки життя мандрівника — спочатку його визнали божевільним, він перебував у психіатричній лікарні, потім нове ув’язнення і смерть.

Намагаючись відтворити погляди Марцинкевича на основі матеріалів судового розслідування і записів лікаря (який, до речі, визнав підслідного психічно здоровим), Ор. Левицький характеризує їх “як дивну суміш, очевидно, протилежних одне одному вірувань і засад чи то “пожидовлених”, чи то раціоналістичного характеру, з відтінком крайнього містицизму.., які призвели до рішучого спотворення християнства у самих його основах” [22]. Спасіння людини, за Марцинкевичем, залежить тільки від волі Бога; Ісус Христос не є Богом, а людиною і пророком, тому поклонятися Христові не потрібно. Поділяв він і раціоналістично-єретичний дуалізм та соціальний радикалізм. Суттєве місце у проповідях Марцинкевича посідали пророцтва близького кінця світу та встановлення Царства Божого для всіх неімущих і стражденних, яке буде побудоване на засадах “відновленого чистого християнства, коли всі були рівними між собою братами”.

На думку Левицького, Марцинкевич створив своє вчення під впливом ідей пієтизму, подорожуючи по Німеччині. Проводячи паралелі між його проповідями і поглядами ідеолога європейського пієтизму І.Юнґа-Штіллінґа, дослідник, водночас, зазначає: останній, на відміну від Марцинкевича, все-таки не заперечував основи христянства, насамперед Трійцю. Це ще одне свідчення того, що український “пророк” у своїх поглядах спирався на місцеву раціоналістичну традицію. Він, наприклад, вважав себе обраним Богом для втілення на землі “чистого вчення Христа”, носієм особливої благодаті, яка дасть йому і його послідовникам змогу побудувати на землі новий Ієрусалим як прообраз Царства Божого. Чільне місце у проповідях Марцинкевича посідала етична проблематика: він закликав слухачів до праведного, безгрішного життя і братерської любові, добра і служіння ближньому. Цікаво, що у своєму зверненні до суду, Марцинкевич підтверджує й особистий зв’язок з духоборами: “Я ніколи не приєднувався до євреїв, а бажаю приєднатися до народу руського… Тому прошу, щоб мене залишили в спокої і призначили у Таврійську губернію… на Молочні Води…” [23].

Таким чином, погляди Афанасія Марцинкевича ґрунтуються, передусім, на релігійному раціоналізмі та елементах пієтизму. Це не просто хаотичні пророкування, а певна ідейна конструкція, результат синтезу багатьох учень. Звичайно, арґументи мандрівного проповідника доволі примітивні, поступаються релігійним системам не тільки аріан, а й духоборів (адже Жива книга була витвором не окремого самоука, а плодом творчості кількох поколінь віруючих). Вчення Марцинкевича адекватно відбивало рівень освіти піонерів штундистського руху, вихідців з нижчого прошарку, так би мовити, мислителів з народу.

З такого ж прошарку вийшов і Охрім Піднебесний, про якого довідуємося з побудованого на документальних фактах оповідання російського письменника Миколи Лєскова “Нехрещений піп”. Його герой — реальна особа, колишній козак, а потім селянин с. Парипасів на Житомирщині, котрий “належав до нового, дуже цікавого малоросійського типу, який почав вирізнятися і формуватися у задніпровських поселеннях майже чи не з першої чверті поточного віку. Тип цей до цього часу вже зовсім визначився і чітко окреслився великим впливом на релігійний настрій місцевого населення. Воістину дивно, як наші народовіри і народолюбці… прогледіли або не взяли до уваги малоросійських простолюдинів, котрі ввели цілком новий струмінь у релігійний побут південноруського народу.., через чверть століття ці люди з’явились у широкому релігійному союзі, що називається “штундою” [24].

Цікаво змальовує письменник самого Охріма Піднебесного, який відрізняється від односельців тверезим життям, здоровим побутом, зовнішнім виглядом, манерою спілкування. Самотужки вивчився грамоті, а потім влаштував гурток для навчання молоді з навколишніх сіл. За науку грошей не брав, навпаки — сам усіляко допомагав людям. Заняття з молоддю проводив на вечорницях, де розповідав про Христа. “Тлумачення його були найпростіші, зовсім чужі будь-якій догматиці та богослужбовим настановам, а мали майже виняткові цілі морального виховання людини за ідеями Ісуса…” [25].

У 40-х роках ХIХ ст. з’являється ще один тип українського штундиста — організатора опозиційних до православної церкви груп. Перша штундистська громада, яку створив на Катеринославщині селянин Сергій Циба, була типовою пієтично-аскетичною сектою з елементами фанатизму та відокремленості від “гріховного світу”. В секті панував культ харизматичного лідера. За матеріалами слідства, її члени відмовлялись “від