батьків і матерів, дітей і майна” (цікаво, що подібні вимоги, за Євангельськими настановами, висував перед своїми гуртківцями у ХVI ст. Феодосій Косой), а “при намовах відстати від Циби та повернутися до церкви висловлювали готовність на усі… кари; …один з них сказав під час слідства, що коли його та інших розлучать з Цибою, то це буде рівнозначне тому, що їх розлучать із Христом. Інші вперто залишались при своїх блудних поглядах, що Циба є посланець Божий” [26]. Однак обрядність групи майже не відрізнялася від православної з тією тільки різницею, що її відправляли самі сектанти. Віровчення взагалі не було вироблене. Головні відхилення від офіційної доктрини полягали у ствердженнях Циби про святість і Божественну обраність його послідовників, відмові від вживання м’яса і спиртних напоїв. Уже на початку 60-х років прихильники секти існували у Павлоградському та Новомосковському повітах на Катеринославщині, Кременчуцькому, Кобеляцькому та Полтавському повітах Полтавської губернії.
Найвідомішою постаттю в історії українського штундизму, якій вдалося згрупувати навколо себе чимало прихильників і розпочати ланцюгову реакцію поширення руху в багатьох місцевостях, був селянин з с. Основи Одеського повіту Херсонської губернії Іван Онищенко. Вже у 1845 р. він відкрито виголошував антицерковні проповіді. Під час і після Кримської війни, чергового спустошення південних теренів України, голоду і спалаху чуми проповіді Онищенка особливо впливали на сільське населення краю, яке винесло тягар війни. “Ці всі події не могли не викликати водночас почуття переляку, каяття та жадоби направи життя. Богобойні душі в такій добі мають особливий нахил до шукання Бога та Його вічної Правди. У них з особливою силою тоді постає свідомість, що всі нещастя, які спадають на людей, з’являються карою Божою за гріхи людства” [27]. Власне, саме есхатологія та хіліазм становили основний зміст проповідей Онищенка. Однак згодом вони наповнилися новими ідеями: відмови від церкви і повернення до живого Бога, пізнання Його істини на основі самостійного прочитання Біблії, прагнення до святості й безгрішного життя. Саме у цей період почалося релігійне пробудження у німецьких колоніях (Рорбах, Вормс, Іоґаннесталь, Комісарівка, Чорногорка). Онищенко та його однодумці у 1856 р. активно спілкуються з німецькими штундистами, проводять з ними зібрання, біблійні бесіди, ознайомлюються з протестантською літературою. Особливою популярністю користувалася серед них збірка німецьких духовних віршів та псалмів з красномовною назвою “Приношення православним християнам”, що її переклав російською мовою Карл Бонекемпер. Під впливом твору погляди місцевих сектантів набували більшої логіки і системи. Саме з 1856 р. українські нововіри отримали назву штундистів, яку з самого початку сприймали як образливу, називаючи себе “братством людей Божих”, “братством друзів Ісусових” або “євангельським братством” [28].
Внаслідок проповідницької діяльності Онищенка та Михайла Ратушного з цього ж села нововірство поширюється у с. Гнатівці, містечку Ряснопіллі і швидко охоплює майже весь Одеський повіт. Про кількість віруючих у перших штундистських осередках довідуємося лише з 1861 р., коли сектанти починають проводити зібрання відкрито. Так, у 1864 р., під час слідства з приводу цих зібрань в Основі, зафіксовано 32 сектанти; у 1871 р. у Ряснопіллі — 48. Штундистський рух охоплює усі сусідні реґіони. Чисельний осередок виникає ще наприкінці 50-х років на хуторі Миколаївському Ананьєвського повіту, а згодом — у селах Гнатовичах й Скаржинцях, де у 1867 р. проживало вже близько 200 штундистів [29].
Окрім селян, серед українських штундистів зустрічалося чимало ремісників і міщан, колишніх солдатів і навіть збідніле панство. Лідером секти на хуторі Миколаївському, наприклад, був дрібний (“ходачковий”) шляхтич Адам Войсарівський. Він “навернув” у штундизм міщанина з Ананьєва, католика Данила Кондрацького; до них прилучилися одеські міщани Андрій і Сильвестр Войсарівські, Григорій Яворський, Ілля Довженко, Міхей Зайченко, Яків Меншин, колишній солдат, а потім учитель Лев Поков, миколаївський міщанин Іван Гаврилов, селяни Яків Оситняжський, Яків Ткаченко і Опанас Череп [30]. Суттєвий відсоток міщан можна пояснити тим, що нова віра у 60-70-х роках привертала увагу вже переважно соціально незалежних, зайнятих у дрібнобуржуазній сфері, а також бодай трохи освічених, письменних осіб.
Наприкінці 60-х років штундизм мав прихильників у багатьох центральних і східних районах України. Чимало громад зареєстровано у цей час у Катеринославській, Таврійській, Чернігівській, Полтавській губерніях. Та справжніми вогнищами руху стають Херсонщина і Київщина. За реєстром штундистської географії 80-х років, складеним Т. Зіньківським, у Херсонській губернії прихильники руху були в Одеському повіті (у 16 населених пунктах), Херсонському (20), Єлизаветградському (31), Олександрівському (5), Тираспільському (4), Ананьєвському (13); у Київській губернії це — Київській повіт (3), Звенигородський (12), Сквирський (7), Таращанський (18), Чигиринський (4) повіти [31]. Причому, упорядники творів Зіньківського відзначають, що ці дані неповні, й наводять низку нових звісток про рух у різних реґіонах України.
Окрему увагу приділяють дослідники поширенню українського штундизму на Поділлі, Волині та деяких етнічних українських землях в Росії — у Воронезькій і Ставропільській губерніях, на Кубані, Донщині, в землях Терського війська *. На Волині штундизм охопив три повіти — Житомирський, Острозький та Рівненський — внаслідок проповідництва висланих сюди у 70-х роках київських сектантів Семена Вимчука, Павла Цибульського і Назара Мельниченка, а також місіонерства волинського колоніста Вільґельма Єссе, який часто відвідував села Тудорівці Острозького та Синьове Рівненського повітів. Серед найбільших вогнищ штундизму на Волині у 80-х роках були містечка Черняхів, Горошки і Полонне, села Пекарщина і Войтівці Старокостянтинівського повіту. Лідером місцевих сектантів, як засвідчують матеріали судових справ,