На Поділлі перші штундистські громади з’являються 1870 року у Балтському повіті. Тут, скажімо, у с. Великому Бобрику, вже у 1877 р. з двох тисяч жителів лише декілька десятків регулярно ходили до церкви [33]. У с. Рогозні старшим братом (керівником громади) був волосний писар, у с. Курниках штундистами стали селяни і сезонні робітники-наймити. За даними офіційної православної статистики, рух на Поділлі поширювався серед безземельної шляхти і прихильників не тільки православної, а й римсько-католицької церков, членів громад Нового Ізраїлю.

Прослідкувати географію й статистику українського штундизму (до речі, дуже суперечливу: православна література завжди применшувала дані, протестантська — збільшувала) на другому етапі його еволюції — у 70-80-ті роки — надзвичайно складно. У цей період чимало прихильників руху стали вже баптистами, хоча їх продовжували вважати штундистами. Для більшості дослідників кінця ХIХ ст., коли баптизм в Україні ще не сформувався в окрему протестантську церкву, різниця між штундизмом і баптизмом не була очевидною.

Крім Івана Онищенка і Михайла Ратушного, український штундизм у 70-80 роках висунув нових проповідників, мислителів з народу, ватажків харизматичного типу. Це, наприклад, Гарасим Балабан-Вітенко, колишній кріпак із села Чаплинки Таращанського повіту, Олександр Капустян — селянин із с. Гнатівки Одеського повіту, Іван Рябошапка — ремісник, коваль, слюсар, мірошник, потім торговець з с. Любомирки Єлизаветградського повіту, Юхим Цимбал — селянин із с. Карлівки цього ж повіту, Іван Лясоцький — писар с. Косяківки на Київщині. Більшість з них згодом очолила українські баптистські громади. На початку 90-х років в українському штундизмі залишилася незначна кількість адептів (із згаданих лідерів — тільки Балабан), і рух, по суті, повністю поглинув баптизм. Ориґінальність і самостійність зберегли лише прихильники вчення Кондратія Мальованого та Василя Коваля.

Погляди ранніх штундистів в Україні видаються строкатими й хаотичними. Однак, аналізуючи їх, спостерігаємо традиційну схему, за якою, із незначними відхиленнями, будується вчення всіх масових релігійних рухів. З одного боку, штундисти оголошували свою віру як нову. З іншого — подавали як відновлення старої істини, яку знали попередні покоління і яку від сучасних віруючих приховала церква. Саме у такий спосіб мотивуються протестантські вимоги очищення істинного християнства, повернення до його першоджерела, арґументується зміст апокрифу Івана Смери, або Живої книги духоборів.

Вчення українських штундистів виступало, передусім, не розгорнутою теологічною системою, а (з урахуванням їх освітнього рівня і духовних потреб) як етичне переосмислення загальнохристиянських ідей. На думку багатьох нововірів, Бог — не караючий і грізний суддя, а милостивий покровитель усіх Своїх дітей. Бог є любов, а Його діти ті, хто пізнав цю любов і відродився. Кожен, кому відкрилася істина, став святим і спасенним, прикладом для інших віруючих — грішників, “занурених у темряву”. Шлях до істини вказує Біблія, і кожен, хто самостійно опанує її зміст, зможе знайти шлях до Бога. Головне свідчення духовного переродження людини — земне життя. Вона повинна відмовитись від усього, що не сприймає Бог — ледарства і формальної, показної віри, розпусти і злослів’я, пияцтва і крадіжок, неповаги до інших людей і марного витрачання часу. Своє життя спасенний присвячує сумлінній праці та освіті, допомозі ближньому і піклуванню про здоров’я.

Ідеї штундизму, на відміну від пізньопротестантських, просякнуті виразними соціальними мотивами, що формулювалися у радикально-дуалістичному дусі: весь світ поділявся на сили зла і добра. Державна влада і православна церква уособлювали царство антихриста на землі. Сили добра штундисти уявляли в образі нужденних і гнаних, але чистих і праведних послідовників нової віри, котрих вважали народом Божим, обраним. Проголошували близький прихід Христа, а страждання земного життя, соціальні катаклізми, природні лиха, жорстокість влади оцінювали як незаперечні свідчення кінця світу, повалення царства сатани і швидкого встановлення справедливого суспільства. Палка есхатологічна проповідь знаходила найбільший відгук на ранньому етапі штундистського руху і в тих місцевостях, де відсоток злиденних людей був найвищий.

Взагалі, штундистські ідеї вирізнялися особливою простотою та безхитрістю, що робило їх популярними серед широких мас. Окрім цього, нововіри виходили з безперечного авторитету — Біблії, яку витлумачували не буквально, а алегорично. У багатьох сектантських громадах були переписані від руки збірники духовних пісень і віршів, народних переказів, творів українських поетів і письменників. У великій пошані серед штундистського братства були погляди Григорія Сковороди.

Штундисти відмовились від церкви і священиків, релігійної атрибутики і православного культу. Молитовні зібрання проводили у будинках єдиновірців. На зібраннях читали уривки з Біблії (це робив не тільки старший брат, а й віруючі — переважно письменні і добре обізнані з текстами Святого Письма), обговорювали їх стосовно буденних проблем повсякденного життя, співали духовні пісні, молилися. Молитви не мали чітко окресленої тематики, були імпровізованими. Право на тлумачення Біблії та ведення зборів мали тільки чоловіки. Однак жіночий осередок часто проводив окремі збори, де правили самі жінки. Взагалі, їх роль у штундистських громадах була поважною: жінка виконувала функції помічниці старшого брата, виховательки дітей, могла бути ініціатором певної релігійної акції. Братчики користувалися рівними правами, інституту пресвітерства взагалі не було. Кожен віруючий мав якесь доручення філантропічного характеру; особливий догляд надавали хворим, старим, самотнім, багатодітним, малоімущим. У багатьох громадах існувала євангельська каса, до якої кожен віруючий вносив частку грошей, продукти або одяг. Кількість свят у штундизмі була зведена до мінімуму — Різдво та Пасха; неділю, а в деяких громадах — суботу, хоч і вважали днем відпочинку, однак часто і цього дня