Деякі представники українського народницького та демократичного рухів (Леся Українка, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Павлик) вважали штундизм формою передбуржуазного господарювання, моделлю нового демократичного життя*. Певну симпатію виявляли до руху вчені Ор.Левицький, В.Ясевич-Бородаєвська, Т.Зіньківський, М.Грушевський (щоправда, у пізніх працях), оцінюючи його як ориґінальний вияв народної свідомості, покликаний споконвічними мріями про справедливість і земне щастя. Дехто бачив у ньому початок релігійного процесу, що зможе змінити, оновити духовну ситуацію у суспільстві. Насправді штундизм став тільки коротким епізодом релігійної історії України. Його дальший розвиток у черговий раз засвідчив утопічність ідеалів загального братерства та соціальної рівності, ілюзорність їх втілення у реальну дійсність.

З кінця 70-х та впродовж 80-х років штундистський рух потрапив під вплив баптизму. Пізній протестантизм несе з собою церковну структуру, усталену догматичну систему, культову кодифікацію, підпорядкованість окремих громад єдиній організації, з якими не здатна була конкурувати аморфна штундистська громада. І хоча окремі лідери руху протидіяли створенню протестантської організації, їй вдалося поглинути штундизм. Найсильніший спротив цьому процесові виявив Кондратій Мальований. З його іменем пов’язана, по суті, остання хвиля українського штундизму і водночас одне з найцікавіших раціоналістичних учень, що вийшли з народу.

Кондратій Мальований, колісник з містечка Таращи Київської губернії, у 1884 р. заявив про розрив з православною церквою, а через декілька років почав критикувати “формалізм та холодність баптизму”. У 1891 р. він проголосив нове вчення — своєрідну переробку ідей духовного християнства, пієтизму, антитринітаризму та богомільського дуалізму. Передусім, він дійшов висновку, що весь зміст Нового Заповіту є тільки низкою притч, справжню істину яких може зрозуміти людина з Божественним розумом (раціоналістична традиція). Мальований вважав, що Ісус Христос — не Бог (аріанський елемент), однак і не звичайна людина, а певний символ, котрий вказує кожному на Божий план спасіння. Божий план здійсниться за життя нинішнього покоління, а втілить його сам Кондратій Мальований, в особі якого Господь послав людям рятівника світу (духоборча ідея). Такий сплав раціоналістичних і містичних елементів із запевненням нововіра про швидке здійснення очікуваного спасіння (протестантсько-пієтичний акцент) стало надзвичайно привабливим для багатьох сектантів, які “були зачаровані ілюзією, що охопила їх, і потягнулися в Таращу на поклін новоявленому спасителю” [36].

Черговий спалах антицерковних проповідей привернув увагу місцевої влади, і Мальованого заарештували. Перебуваючи у Казанській в’язниці, він за допомогою однодумців (сам “спаситель” був неписьменний — майже унікальний випадок у штундизмі) передавав в Україну “соборні послання”. У центрі послань — протестантська ідея безпосереднього спілкування віруючого з Богом за допомогою Святого Духа, Який входить у людину, перебуває в ній і керує нею, поки вона чиста, безгрішна. Тут уже формулюються такі догмати як хрещення Святим Духом та отримання дарів Духа, що запозичив Мальований з новозавітних оповідань. Однак, на його думку, якщо людина стає на шлях гріха, Дух покидає її, позбавляючи зв’язку з Богом, прирікаючи на вічну загибель. Дух входить у серце людини, обраної самим Богом (елемент догмату про передвизначення). За релігійною термінологією нововіра, таким чином, проступає усвідомлене етичне вчення. В етичному контексті сприймає він і Біблію. Слово Боже — не законодавчий кодекс, якому треба сліпо підкорятися, а збірка моральних правил, поданих мовою алегорії та притчи. Це твердження автор ґрунтує на зіставленні змісту Старого і Нового Заповітів, без чого неможливе розкриття прихованих у Біблії символів. У етичному контексті тлумачить Мальований і Всевишнього — як символ добра і любові.

Щодо земного світу, то він поділяється на дві протилежні, ворогуючі сили. В образі Христа виступає правда і добро, в образі розбійника Варавви — зло. Життя людей сповнене зла і страждань тому, що Христа-правду земні царі поховали, а Варавву звільнили, і він панує над світом. Елементи соціального радикалізму, однак, не виступають в ученні Мальованого за межі умовивідного дуалізму, а є своєрідною адаптацією Авґустино-Лютерового вчення про закон і благодать. На думку штундиста, будь-які земні закони Бог створив тільки для нерозумних, щоб хоч якось утримати їх від зла. Однак Богові не потрібні храми, обряди, а лишень служіння Йому в дусі любові та істини. Коли ж людина пізнає їх і відвернеться від гріха, відродиться у нову особу, вона сама вийде з-під влади закону, стане носієм Божественної благодаті.

Етично переосмислює Мальований і християнську есхатологію. За ним, воскресіння з мертвих — це біблійна алегорія: мертві у домовинах — живі люди, які погрузли у гріхах, а коли спаде з їхніх очей завіса і зрозуміють вони земні та власні беззаконня — розкриються гроби, й воскреснуть вони для оновленого життя. Прихильники Мальованого вже воскресли, а згодом це чекає всіх, хто пізнає Бога у Його любові. Тоді запанує на землі Царство Боже, у всіх буде одна душа, для всіх світитиме одна істина і правда. Всі служитимуть єдиному Богові, у правді та істині. Однак поки наступить Царство Боже, Його обранці повинні перетерпіти ще чимало страждань, про які Христос оповідав учням. Носієм цих страждань, на думку Мальованого, є народ. “Не панам страждати”, — каже одна з прихильниць нововіра. Інший мальованець обґрунтовує тезу так: “Панові тяжко нести