Як антитринітарій, Петро Гонезій, насамперед, піддає критиці догмат Трійці. Виступаючи на Сецимінському синоді (1556), він проголошує: “Я вважаю, що триєдність, єдиносутність, поєднання сутності і таке інше… є вигадкою людського розуму, і тому вони повинні бути… відкинутими, щоб повернутися тільки до Святого Письма, котре становить найнадійнішу основу віри” [6]. На синоді у Бересті (1558) Петро Гонезій заперечував обряд хрещення немовлят. Це, на його думку, не відповідало ранньохристиянським звичаям, не випливало з Біблії, суперечило здоровому глуздові.

Більшість промов і творів (наприклад, ”Про першохристиянську церкву”, відомий завдяки Симону Будному) Петро Гонезій спрямовує проти феодальної влади і церкви. Його у цьому підтримують представники лівого крила литовських братів: Якуб з Калинівки, Миколай з Гембін, Павло Ґжеґож, Олександр Вітрелін, Павло з Візни, Мартін Чехович та ін. Вони виступають проти кріпацтва, експлуатації, всіх державних інститутів, війни і в цих проповідях наближаються до ідейної програми анабаптистів. Так, Павло Ґжеґож промовляє до єдиновірців-шляхтичів: “Ви не маєте права їсти хліб, здобутий потом ваших підданих, а самі повинні працювати. Ви не повинні також жити у маєтках, подарованих вашим пращурам за пролиття крові. Продавайте ваші маєтки і майно, а отримані гроші роздавайте бідним” [7].

Подібні проповіді знаходили певне співчуття. Окремі шляхтичі навіть намагалися втілювати ці радикальні гасла. Наприклад, волинянин Андрій Чаплич, Ян Пшипковський з Малопольщі, Ян Немоєвський з Люблінщини звільнили своїх селян від окремих повинностей8. Воєвода подільський Ян Сененський у 1564 р. заснував містечко Раків (Сандомирське воєводство), куди запросив на прожиття багатьох єдиновірців. Тут була утворена релігійна комуна, заснована на принципах спільності майна, віросповідної та національної рівності, обов’язкової загальної фізичної праці.

Однак подібний утопізм поділяла все ж таки незначна частина шляхтичів (достатньо сказати, що Раківська комуна проіснувала всього декілька років). Гасла соціального радикалізму захоплювали переважно селян, ремісників, бідне міщанство. Наявність у середовищі братчиків представників різних соціальних верств не могла не спричинити протилежність поглядів і дій, зростання ідеологічної боротьби в самому антитринітаризмі. У ньому існували угруповання, які по-різному тлумачили ті чи інші догмати, політичні поняття. Основна ж частина шляхтичів дотримувалася поміркованих соціально-етичних поглядів (Симон Будний, Лаврентій Кришковський, Матвій Кавечинський, Василь Тяпинський, Якуб Палеолог).

Представники поміркованого крила доводили, що зайняття державних посад, дотримання законів, участь у війні, володіння власністю і кріпаками не суперечить духу Євангелія. Помірковане угруповання поступово активізувалося на спільних синодах польських і литовських братів. Внаслідок внутрішніх та ідейних суперечностей з середовища антитринітаріїв наприкінці 60-х - початку 70-х років виходить чимало полемічних видань, творів з актуальних політичних і соціальних проблем. Ця література збагатила не лише протестантський рух у східних землях Речі Посполитої, а й духовну культуру її народів.

Другий етап в еволюції антитринітаризму — кінець 70-х - середина 80-х років — можна умовно назвати періодом його поступового переростання у социніанство. Вже з другої половини 70-х років позиції поміркованого крила течії зміцнюються. До шляхетського стану приєднуються заможні городяни: цехові майстри, аптекарі, лікарі, купці, чиновництво, вчителі. Завдяки їхнім спільним зусиллям (хоча, безперечно, шляхта продовжувала домінувати) соціально-політичні питання в ідеології антитринітарного руху поступово втратили радикальне спрямування і перейшли у релігійно-етичну площину. На синодах в Ів’є (1568), Белжицях (1569), Мославицях Підгірських (1578) й Любліні (1579) відбуваються теологічні дискусії, в яких помірковане крило відстоювало свої погляди. Тоді ж з’явилася праця Якуба Палеолога “Міркування про війну”, де він захищав феодальні інститути й сам лад; твір Симона Будного ”Про світську владу”, в якому автор підтримав Палеолога. Таким чином, у 80-х роках ХVI ст. посилюється і теологічна діяльність антитринітаріїв. Опозиційні католицькі і протестантські сили активізуються. Аріани намагалися створити продуману систему свого віровчення, запропонувавши нову богословську арґументацію.

Головне місце у цій діяльності посідала актуалізація і поглиблення вчення про Трійцю. Його розробка проводилася поступово: спочатку у формі тритеїзму, потім — дитеїзму і, врешті, — унітаризму. Тритеїсти розбивали Трійцю на три окремі Особи, а монотеїстичний характер християнства зберігали, стверджуючи, що Бог-Отець — вищий від інших Осіб Трійці. Дитеїсти обмежували кількість Божественних Осіб до двох — Бога-Отця і Бога-Сина. Син походив від Отця, але не мав усіх атрибутів Господа. Дух Святий, хоч і вважали за Особу, але Йому відмовляли у Божественності. На думку унітаріїв, єдиним Богом можна вважати тільки Отця. Христос залишався людиною, піднесеною до Божественної гідності тільки після смерті й воскресіння Богом-Отцем9.

Послідовниками тритеїзму були Павло Ґжеґож і Григорій Паулі, дитеїстами — Петро Гонезій та Станіслав Фальковський. Як унітарії виступили Петро Статорій, Симон Будний, Ян Немоєвський, які вважали Христа людиною та водночас посередником між Богом і людьми. “Христос, — писав Будний, — є істинна людина… насіння Давидове… не втілена з духа, з матерії… Христос не є рівним Богові, ані тим же Богом, яким є Творець всемогутній.., а тому і ніяким Його предвічним сином”10.

Антитринітарії продовжували відстоювати протестантський принцип “одне Письмо”, наполягаючи на богонатхненності тільки Біблії. Її оцінювали як головний критерій істинності релігійних суджень і найнадійнішу ідейну