У цей передсоциніанський період течія охопила майже всі східні землі Речі Посполитої, стаючи грізним суперником кальвінізмові у Малопольщі й Україні. За даними В. Урбана, наприкінці ХVI ст. у польсько-литовській державі діяла 171 антитринітарна громада, що об’єднувала приблизно 20-30 тис. віруючих11.

У другій половині ХVI ст. зазнало неабиякого впливу антитринітарної пропаґанди і Закарпаття. Її першим проповідником тут був Франциск Станкар, котрий у 1549-1555 та 1563-1568 роках служив лікарем при дворі трансільванського князя. Активну місіонерську діяльність проводив Станкар у Мукачеві (де відбулись перші аріанські синоди), Бардієві, Колошварі, Себені, Марош-Вашаргелі. Його однодумцями стають колишні кальвіністи Фома Петерді у Дебрецені та Лука (прізвище невідоме) в Ерлау. Після першого від’їзду Станкара у Польщу місцеве антитринітарне братство очолив колишній плебан і ректор католицького колеґіуму, згодом студент у Віттенберзі та Падуї Франциск Давид. Під його впливом до антитринітаризму схиляється князь Януш II Заполья та чимало місцевої знаті. Найбільшого успіху зазнає конфесія у
70-х роках ХVI ст., коли на сеймі у Марош-Вашаргелі Януш II домагається визнання за унітаризмом статусу четвертої державної релігії12.

Як і в польсько-литовській державі, на теренах Закарпаття унітаріям не вдається зберегти єдність, оскільки від самого початку вони зазнали впливу різних релігійних партій та учень. Поруч з італійськими гуманістами тут вели жваву проповідь представники радикального крила польських братів, еміґранти ”з Галичини і литовсько-руських областей, де з крайніми антитринітаріями злились учні московських вільнодумців… Симон Будний… знаходився у прямих відносинах з Трансільванією… виступав у полеміці на захист Давида. А у… Ракові друкувались книги для Угрії”13. Внутрішні протиріччя повернули багатьох прихильників течії у більш згруповану кальвіністську церкву. У ХVII ст. на позиціях унітаризму у Закарпатті залишилось угруповання, очолюване Франциском Давидом.

З кінця 80-х років антитринітаризм поступово перероджується у социніанство, яке стало вищим етапом еволюції гуманістично-реформаційного руху в Речі Посполитій і, водночас, завершенням вільнодумного теологічного новаторства у протестантизмі.

Формування социніанства на теренах польсько-литовської держави було можливе саме на зламі ХVI-ХVII ст. Вже проглядався майбутній економічний занепад Речі Посполитої, реґрес її селянського і поміщицького господарств, гальмування розвитку торгівлі та ремісництва у містах. Перехід до фільварочно-кріпосницької системи зупинив утворення єдиного ринку. Збільшувалися військові витрати. Країна, у зв’язку з боротьбою польських і литовських феодалів з Російською державою, перенесла тяжку Ливонську війну. У віросповідній атмосфері далися взнаки результати королювання Стефана Баторія, який поступово починає підтримувати єзуїтів, а ще більше — роки правління Сиґізмунда III. Католицько-єзуїтська партія розгортала справжній наступ на протестантські сили, що не лише не домоглися єдності, а стали ще розпорошенішими. Такий перебіг подій, а водночас і відголоски страхіть німецько-селянської бойні та громадянських воєн у Франції, неабияк налякали шляхту. В цій ситуації соціальний радикалізм антитринітаризму зробив його особливо вразливим і небезпечним.

В антитринітарному середовищі перемагають помірковані сили, зміцнені новими молодими теологами і проповідниками. Змістом їхньої ідейної програми стала підтримка існуючої дійсності, а соціальний радикалізм перейшов у радикалізм релігійно-філософський.

Головним ідеологом течії був племінник Лелія Социна Фауст (1539-1604), а його прихильники почали називати себе социніанами. З 1579 р. Фауст Социн переїхав до Кракова і оселився неподалік нього, у Луклавицях. Однак свою діяльність він не обмежує малопольським реґіоном, налагоджуючи тісні зв’язки з русько-литовськими єдиновірцями. Ревними однодумцями Фауста стають Петро Статорій, Ян Крелль, Еразм Отвіновський, Мартін Руар, Іона Шліхтинґ, Ян Ліциній Немисловський, Іоахим Стеґман, Валентин Шмальц, Єжи Шоман, широко відомі як вчені й учителі шкіл, а також молода ґенерація — Юрій і Стефан Немиричі, Юрій і Мартин Чапличі, Станіслав Любенецький, Самуель Пшипковський, Євстахій Кисіль та ін.

На початку ХVII ст. течія мала вже міцні позиції у кількох реґіонах України. Передусім, у Холмсько-Белзькому і Галицькому. Тут социніани створили громади у Бончі, Гозділі, Дубецьку, Дублянах, Заршині, Круп’ї, Ланцуті, Ліску, Поморянах. У 20-х роках ХVII ст. існував їхній осередок у Бережанах14, за деякими даними — у Судовій Вишні15. З реляції папського нунція Джованні Аріціні до кардинала Панзіроло довідуємося про громаду з типологічними ознаками унітаріїв, котра діяла на теренах Перемиської єпархії16. Намагаючись протидіяти впливові нововірчої проповіді, католицька церква в Галичині проводила у цей період публічні екзекуції Лютера та Арія. Їх у вигляді великих манекенів провозили на волах по місту, а потім разом з протестантською літературою спалювали на ринковій площі. Одну з таких процесій, що відбулася у Львові у 1622 р., описує Я. Тазбір17.

Більш представницьким за кількістю социніанських громад реґіоном, що остаточно склався на початку ХVII ст., були берестейська, волинська та поліська землі. Збори існували у Бабині, Берізку, Берестечку, Водирадах, Галичанах (Володимирського повіту), Гощі, Грицеві, Дорогостаєві, Іваничах, Киселині, Княжені, Камені, Ляховцях, Молчанові, Полонному, Радогощі, Рафалівці, Рогозні, Собещині, Тихомлі, Фалимічах, Холоневі, Хорошеві, Шпанові, Щенятові. Причому, социніани відкривали збори не лише у містечках і маєтках своїх патронів, а й у містах — Володимирі, Луцьку, Острозі, Кременці, Рівному, Дубні. Поширення социніанства у містах засвідчує, що його прихильниками було чимало міщан. Деякі громади майже повністю складалися із середнього міського прошарку, даючи підстави католицьким опонентам називати аріан принизливими (в умовах тодішнього станового менталітету) прізвиськами “хлопи, токарі, веретельники… та інші дріжжі роду людського”18. Щодо селян, то їх панство “записувало” у свою віру. Як скрізь у протестантизмі, в социніанстві