Суттєве місце у социніанському вченні посіло заперечення Божественності Трійці. Богом, за Фаустом Социном, є лише Бог-Отець, Дух Святий — Його сила. Ісус Христос, хоч і народжений від Духа Дівою Марією, та за природою — звичайна людина, яка жила на початку нашої ери. “Однак оскільки Христос приніс з неба людям волю Божу, засвідчивши істинність її своєю майже Божественною праведністю, чудесами і самою смертю, то, воскресенний Богом, він отримав Божу владу на небі і зробився навіки істинним Сином Божим”36. При цьому социніани заперечували, що Христос — спаситель людей. Ця думка, вважали вони, здатна позбавити людину прагнення до морального самовдосконалення. Тому головну місію Христа вони вбачали у посередництві при складанні Нового Заповіту між Богом і людьми — заповіту чесного і морального життя. Заперечення викликало у социніан і Кальвінове вчення про передвизначення. Вони були переконані у наявності свободи волі не лише у Всевишнього, а й у людини, здатної своїми силами, гідним життям подолати першородний гріх, врятуватися завдяки власним зусиллям. Тут вони знову продовжували єретично-раціоналістичну традицію і знову суперечили Лютерові, який вважав людину безнадійно гріховною і не здатною змінити своєї природи.

Висновком учення про свободу волі стала ідея свободи совісті. Социніани особливо наполягали на рівності всіх віруючих у справі сумління, засуджуючи будь-які прояви нетерпимості. Ці волелюбні ідеали були теоретичним підґрунтям їхніх республікансько-демократичних поглядів. Як послідовні гуманісти, социніани проповідували відмову від страти, засуджували релігійні переслідування, війну як засіб вирішення політичних проблем, виступивши своєрідними спадкоємцями поміркованого гусизму, предтечами пацифізму. Отже, незважаючи на складність, філософську глибину й певну абстрактність, социніанське вчення було логічною релігійно-етичною програмою.

За таким же раціональним принципом будувалася у социніанстві й культова практика. Його прихильники ще більше спростили протестантські обряди, приділяючи увагу проповіді й колективному читанню Біблії. Вечерю Господню социніани взагалі не вважали таїнством, а звичайним обрядом у пам’ять смерті Ісуса Христа. Заперечували і духовно-космічне значення водного хрещення, до якого допускали тільки дорослих віруючих. Цікавою культовою деталлю, що засвідчує спорідненість социніанства з єретизмом і антитринітаризмом, було святкування суботнього дня (хоча в їхніх громадах дозволялося кожному вибирати вихідний день за власним бажанням). Таким чином, і в культовій практиці, і у церковному житті социніани вирізнялися толерантністю, відмовою від ригористичних норм поведінки, формалізму, обмежень прав особи. У цьому, по суті, вони виступили послідовними спадкоємцями реформаційних ідеалів, які були проголошені у класичних протестантських течіях, однак залишилися нереалізованими.

В Україні вільнодумне спрямування социніанського вчення було не тільки несприйнятливим для розуміння основною масою населення. Це вчення вважали відвертим блюзнірством, паплюженням традицій і норм суспільного життя, викликом загальній моралі. Не випадково більшість авторів, навіть у недалекому минулому, зображала социніанство особливо непривабливо. Незважаючи на цілковиту підтримку феодалізму, його визнавали як небезпечну секту, здатну підірвати існуючу систему. У цьому виявився дух епохи і суспільства, побудованого на пригніченні особи, коли думку, що суперечила офіційній ідеології, повністю відкидали, а її носіїв знищували. Тому історична доля социніанства в Україні цілком закономірна.

Останній період історії конфесії — 40-50-ті роки ХVII ст. — стосується, переважно, саме України. В цей час у польсько-литовській державі починається наступ реакції. Польська влада поступово обмежує діяльність социніан у Малій Польщі та Галичині. У Кракові “за блюзнірство” спалили якогось Римарчика з Познані. Королівський суд у Варшаві у 1611 р. засудив до страти італійського еміґранта Франко де Франко “за образу євхаристії”37. Цього ж року здійснено аутодафе над міщанином з Бєльська Іваном Тишковичем, якому перед цим “вирвано язик, одрубано руки і ноги”38. Справа Тишковича набула особливого розголосу в усій Речі Посполитій. Майже впродовж року проводилося слідство над вільнодумцем, якого Андрій Любенецький називає братом з колишньої православної родини Поповичів (в ній аріанами були також дядько Івана Василь і брат Григорій, яким вдалося уникнути розправи)39. У Бєльську антитринітарії не мали громади, однак у навколишніх селах і містечках (Мордах, Суражі, Венгрові) існувало чимало їхніх зборів. Це непокоїло церковну владу. Греко-католицький митрополит Іпатій Потій 19 травня 1611 р. оголошує декрет, за яким у Бєльську можуть проживати тільки католики та уніати. Саме в травні брати Тишковичі “прослуховуються” у маґістраті, визнаючи, що не знайшли в Біблії згадок про Трійцю. Іван відмовляється присягати іменем Трійці. На його захист виступила впливова шляхетська протестантська депутація, куди входили Петро Горайський, Яків Сененський, Станіслав (батько Андрія) Вишоватий, Станіслав Любенецький-старший та ін.40. Однак їх протест було відхилено, і аутодафе здійснилося.

У 1627 р. подібна ситуація виникла зі шляхтичем з Перемишля Святополком Болестражицьким. Над ним нависла загроза страти за польський переклад вільнодумного трактату французького філософа П. де Моліно “Геракліт” (вийшов у Кракові, 1625). Однак завдяки шляхетському походженню Болестражицький уникнув смерті. Трибунал у Любліні виніс рішення про сплату підсудним грошового штрафу і публічне спалення книги.

Ці факти були початком грози, яка нависла над социніанами. У 1638 р. закрили їхню школу у Ракові, 1644 р. — школу у Киселині; у 1647 р. вироком сеймового суду закривають всі социніанські школи і друкарні в Речі Посполитій. Цього ж року у Варшаві публічно спалили ще один