Найбільшу активність у Киселинсько-Берізькому зборі виявляли шляхетські родини Чапличів, Абрамовичів, Гулевичів, Островичів, Суходольських, Любенецьких, Іваницьких, Братковських, які надавали основну матеріальну допомогу місцевим зборам, школам, сиротинцям, підтримували бідних і хворих єдиновірців. Чимало конкретних фактів такої допомоги социніан православним, а подекуди і католикам наводить Я. Тазбір48. У волинських зборах у цей період ще перебувало чимало міщан, ремісників, торговців, “осіб простого стану”, які навіть мали право голосу при розв’язанні певних (наприклад, господарських або опікунських) справ. У реєстрі Киселинсько-Берізького збору вони записані, здебільшого, за іменами — Федір, Гаврилко, Іван, Ганушка Ткачова або за професіями — Петро гураль, Гнат цирульник49.

У Київському реґіоні у свій останній період социніанські громади існували у Черняхові, Овручі та Старокостянтинові, менші — у Рашкові, Чаркові, Норинську, Ушомирах, Горошках, Білкені, Хотинівці, Немирівці, Рафалівці, Зубринці, Приборську тощо. Серед міністрів, які опікувалися цими громадами, були Ісаак Волькер, Єжи Ціховський, Андрій Рупньовський, Андрій Моржковський, Христофор Рудницький, Симон Пісторіус. Та найавторитетнішим діячем тут (остання посада — міністр у Чаркові біля Корсуня) вважався Станіслав Любенецький, котрий товаришував з Стефаном Немиричем-молодшим, був учителем його дітей у Черняхові, а потім — опікуном в еміґрації50. Найвідоміші серед патронів осередку — Немиричі, Гойські, Войнаровські, Рогожинські, Богуцькі, а також Рутковичі, Стодольські, Садовські, Малиновські, Закревські, Мержинські, Голецькі, Лісицькі, Яворські. Знаходимо згадку і про социніанські переконання Олександра Гославського, якому Іван Виговський обіцяв посаду генерала артилерії у майбутньому Великому Князівстві Руському51. За оцінкою О. Левицького, серед шляхти Житомира, Овруча, Черняхова у цей період “було так багато послідовників секти, що вони іноді заповнювали собою місцеві провінційні сейми і становили тут переважаючу партію”52. Цим, мабуть, можна пояснити факт особливої активності социніанства на Київщині, прихильники якого публічно відстоювали права не лише єдиновірців, а й православних, не тільки шляхтичів, а й міщанства.

Воєнні події, що охопили майже всю Україну, трагічно відбилися на социніанстві. Оскільки патрони і діячі руху виходили, переважно, із родин, які мали вплив на суспільно-політичне життя Речі Посполитої, вони не могли залишитися поза військовими операціями. Більшість социніан у цій війні у середині 50-х років перейшла у табір шведського короля і його союзників. На їхню зраду польський уряд відповів безапеляційно: на Варшавському сеймі у 1658 р. прийнято рішення про вигнання социніан з Речі Посполитої. Їм дали дворічний строк на впорядкування майнових справ. Більша частина послідовників течії еміґрувала в Німеччину, Францію, Англію та, переважно, у Голландію, де поступово влилася у громади редемптористів (відгалуження реформатської церкви). Частина вигнанців осіла у Трансільванії. Дехто (наприклад, приятель Юрія Немирича Андрій Арцішевський, котрий відомий муруванням фортифікаційних споруд під час оборони Львова від козаків, а також подорожжю в Бразилію) виїхав до Америки. Інші залишились у Польщі, Україні, Білорусі та перейшли у католицизм чи православ’я, аби зберегти своє життя*. На початку 60-х років в Україні ще існували поодинокі социніанські громади. Однак те, що не вдалося зробити Короні та католицькій церкві, швидко завершила Визвольна війна. Наприклад, у битві під Старокостянтиновом загони козаків майже повністю вирізали місцевих социніан.

Якщо польська сторона переслідувала прихильників течії, передусім з політичних міркувань (а також і релігійних: адже, коли Юрій Немирич перебував на службі у польського короля, його все одно сприймали неприхильно), то головний мотив козацької ворожості був, безперечно, соціальний. О. Левицький з цього приводу зазначав: “Те безсумнівно, що повстале селянство і козаки не давали пощади социніанам, якщо останні потрапляли їм до рук. Але вони чинили так не внаслідок якогось спрямованого проти них озлоблення, а тому, що не відрізняли їх від маси інших польських або ополячених шляхтичів… Якщо вже православні південноруські дворяни кидали все і втікали від повсталого народу, то про інших і говорити нічого… Социніани були зметені, бо не мали коріння у народному ґрунті…”55.

Хоча лютеранству та кальвінізмові в Україні пощастило більше, однак і для них період Визвольної війни означав кінець оптимістичних планів. Настав час остаточного розкладу сил у національно-визвольній боротьбі, де прояви віросповідної толерації були вже неможливими. Воєнні події загострили протистояння між Польщею і Росією, втягнули у боротьбу за Україну Швецію та Пруссію, в яких переважало протестантське сповідання. За таких умов протестантизм в Україні міг бути використаний як фактор у планах іноземних політиків.

У другій половині ХVII ст. завершився період національно-культурного відродження в Україні. Суттєво змінилася релігійна ситуація. В Західній Україні зміцнив свої позиції греко-католицизм, що згодом очолив національно-визвольні ідейні процеси в Галичині. Протестантизм тут оцінюється багатьма як старий ворог католицької церкви. У Східній Україні протестантів ще