Найбільших клопотів урядові та церкві завдавав Краківський університет, який в середині ХVI ст. став головним центром релігійного вільнодумства. Серед його викладачів і студентів було чимало прихильників нововірства, розповсюджувачів дисидентської літератури. Один із перших — професор мов Вавржинек (Лаврентій) Корвін Неофорензіс. Ще два викладачі — доцент Ян з Козьмінків і бакалавр Лаврентій з Пражниць (за свою діяльність отримав прізвисько Дискордія, тобто Розбрат) увійшли в коло катехизаторів Сиґізмунда I та його сина, майбутнього короля Сиґізмунда-Авґуста. Приїхавши з останнім у Вільно, вони стають активними діячами місцевого протестантського осередку, авторами полемічних латиномовних творів. З кінця ХVI ст. провідним діячем лютеранського руху в усій польсько-литовській державі стає Еразм Ґлічнер (1528—1603), енергійний проповідник, плідний літератор, реформатор шкільної освіти.

Перебував у Речі Посполитій і відомий в Європі місіонер П’єтро Верджеріо (Петро Вергерій). Колишній католицький єпископ у Капо д’Істрії та папський нунцій на Ауґсбурзькому сеймі (1530), згодом — палкий прихильник Лютера, Вергерій у 1556 р. приїхав до Польщі. Він проводив літературну полеміку з тодішнім папським нунцієм Антоніо Ліппомано та кардиналом Станіславом Гозієм, активно пропаґуючи ідею національного церковного собору з участю всіх християнських течій у країні. Ця ідея у ХVI ст., як відомо, охопила частину католицької верхівки, що під впливом національно-визвольних рухів у Центральній Європі, а також реформаційних гасел політичної й духовної свободи прагнула створення не залежної від папського престолу католицької церкви, яка б усупереч проімперській політиці Риму проводила діяльність в інтересах польської шляхти. Відгомін ідеї, а через неї — загальноєвропейських національно-визвольних процесів, відчувався у середовищі частини української православної ієрархії, котра мріяла про міцну національну церкву.

Найцікавіша постать у лютеранському середовищі Речі Посполитої — Ян Секлюціан (1510/1515-1578), доктор теології Лейпціґської та професор Кролевецької академій. За одними даними, народився у Бидгощі, за іншими — у Секлюках в Галичині [7]. Його перу належать біблійні, теологічні й літературні твори, написані, на відміну від більшості ранніх лютеранських видань, польською мовою. Власне, якраз Секлюціан одним із перших зробив польський переклад Нового Заповіту (побачив світ у Кролівці, 1551) і збірник протестантських канціоналів („Пісні християнські давніші та нові“, там же, 1559). У 1556 р. Секлюціан видав за своїм редаґуванням „Постиллу польську домашню“ — збірник понад дев’яноста морально-повчальних оповідань (казань) на євангельські сюжети, що написав Григорій Оршак (бл. 1520-1567).

Жанр постилли був надзвичайно популярним у біблійній освіті пізнього Середньовіччя. Він популяризував церковні проповіді, що проголошували після літургії, та пояснював зміст використаних у ній уривків Святого Письма. Спрямована на краще засвоєння біблійного матеріалу, постилла у протестантизмі набула особливої ваги. В першій половині ХVI ст. у Речі Посполитій було відомо близько ста постилл [8]. У православних землях Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої цю функцію виконували також учительні Євангелія, рукописні збірки яких з’являються у ХVI-XVII ст. в різних (переважно західних) реґіонах України. На сьогодні знайдено близько сімдесяти учительних Євангелій українсько-білоруського походження, серед яких є збірки, що мають виразне протестантське спрямування. Частина з них написана руською мовою, наближеною до народної. Отже, крім освітнього значення, цей біблійно-популярний жанр сприяв впровадженню національної мови, її включенню до системи релігійної пропаґанди і культури.

Стосовно постилли Оршака і Секлюціана, то вона була написана такою чистою мовою, що подекуди перевищувала тодішні взірці польської католицької літератури, наприклад, твори „златоустого“ Петра Скарги. В умовах, коли мирянам забороняли самостійно читати Біблію, подібна діяльність протестантів мала певний вплив і могла викликати симпатії не тільки польського населення. Адже, нагадаємо, польська мова у ХVI ст. була загальноуживаною в Україні.

Ян Секлюціан відомий не лише релігійними творами (а він був плідним автором: окрім згаданих праць, видав польський переклад „Катехизису“ Лютера, теологічний твір „Християнська наука“, коментарі до Послань апостолів, полемічні брошури, збірки молитов тощо), а й науковими. У 1551 р. разом із своїм перекладом Нового Заповіту він опублікував підручник з польської орфографії*, працю „Економія або господарство“ (Краків, 1545). Видавав і популяризував твори Миколая Рея та Еразма Роттердамського. У зверненні до маґістрату Кролівця з клопотанням професорської стипендії Секлюціан запевняв, що його „друки широко відомі в цілій Польщі, Русі, Мазовії та Литві і мають багатьох прихильників”. І хоча це твердження можна сприймати з певною обережністю*, вплив лютеранської пропаґанди на місцеве населення України — факт очевидний. Так, на початку 50-х років ХVI ст. перемиський шляхтич Христофор Пілецький відкрив кірху у своєму маєтку в містечку Ланцуті. Його приклад наслідували ще три шляхтичі-сусіди, а якийсь проповідник намовляв Юрія Язловецького, воєводу руського, вигнати домініканців з Червоногроду (на Поділлі) й у їхньому монастирі відкрити лютеранський збір. У 50-60-х роках сповідував лютеранство (до переходу в аріанство) Станіслав Лютомирський, автор польськомовного „Визнання віри християнської“, колишній перемиський канонік.

За реєстром протестантських осередків в Україні ХVI-XVII ст., складеним М. Грушевським, лютеранські громади діяли у Львові (однак є „тільки глуха згадка“)**, Венгрові, Мордах, Нурці та Найдорфі на Берестейщині, Язлівці на Поділлі [11]. Членами цих зборів (окрім, звичайно, самих патронів та їх родичів-однодумців) обов’язково ставали усі підлеглі