Ще відомішим в Україні був суперінтендант Теофіл Симон Турновський (1544-1608) — колишній студент Краківського і Віттенберзького університетів, автор твору „Дзеркало віри християнської в Польщі“ (Вільно, 1594), активний діяч на численних міжпротестантських синодах, один з перших натхненників екуменізму (руху за об’єднання християнських церков), який він розглядав як широкий союз усіх протестантських течій з православною церквою у Речі Посполитій. Цю ідею Турновський вперше висунув на синоді у Торуні (1595), де проголосив близькість „правдивої релігії євангельської грецькому християнству“, що ґрунтувалась на спільності слов’янських народів та їхніх мов [34].

Турновський виступив одним з ініціаторів Віленського синоду (1599) між протестантами і православними та редактором проекту їхньої унії. Проект складався з 18 пунктів догматичного й етичного вчення, в яких, на думку Турновського, протестанти і православні не мали суттєвих розходжень. Основна платформа унії спиралась на догмат Трійці, формулюючись у такий спосіб: „Ми, чини, вельможне панство, радники, вершники та інші жителі Польського Королівства, Великого князівства Литовського та інших прилежних земель, …прихильники як грецької церкви, так і євангелицького сповідання, віруємо і сповідуємо єдиного в Трійці Бога, маємо одне і те ж одкровенне Слово Боже і Господа Ісуса Христа визнаємо єдиним та істинним главою Церкви“ [35]. Все, що роз’єднувало протестантів і православних, запропоновано вважати другорядним, несуттєвим. І щоб ці протиріччя якнайшвидше подолати, Турновський, дотримуючись утопічних поглядів чеського братства, запропонував організовувати міжконфесійні богослужіння, відкривати спільні школи, проводити спільні релігійні конференції. Цей проект підтримали не лише лютерани (яких представляв пастор Еразм Ґлічнер) і кальвіністи (від їх партії на соборі були духовні особи — проповідники Піотровський, Хржанстовський, Яницький та інші, більшість світських — князі Христофор Миколайович, син Миколи Чорного, і Юрій Миколайович, син Миколи Рудого, Радзивілли, воєвода смоленський Іван Абрамович, воєвода берестейський Христофор Зенович, маґнати Андрій Лещинський і Григорій Сапєга, шляхтичі Якуб і Христофор Сененські, Станіслав Стадницький, Ієронім Чижевський, Якуб Семашко, Роман Корсак, Мартін Броневський, ймовірний автор „Апокрисису“, та ін.), а й православні. Серед них — князі Костянтин і Олександр Острозькі, Сангушко, Вишневецький, Корецький, Соломирецький, Рожинський та ін. Однак православний клір не підтримав ідею унії, виступивши з її критикою. Особливо неґативно оцінили рішення синоду львівський єпископ Гедеон Балабан і перемиський єпископ Михайло Копистенський. Чимало ієрархів церкви, по суті, вже визначилося у прийнятті рішень Берестейського уніатського собору (1596), вважаючи головною проблемою зміцнення власної церкви. І хоча угода все-таки була підписана, вона стосувалася тільки політичних питань. Протестантські й православні делеґати зійшлися на відстоюванні прав і взаємній допомозі. Незважаючи на провал їхніх унійних планів, які у ХVI-ХVII ст., безперечно, були утопічними, діяльність Теофіла Турновського мала позитивне значення у справі оборони релігійної свободи.

Такими ж активними були чеські брати і в спробах об’єднання існуючих у Речі Посполитій протестантських течій. Вони виявляли розуміння нагальних потреб тогочасного релігійного життя, що у ньому в середині ХVI ст. назрівали бурхливі міжконфесійні суперечки, котрі згодом активізували соціально-політичні виступи у польсько-литовській державі. У віросповідному плані чеські брати мали чимало спільного з лютеранами, у церковно-будівничому стояли ближче до кальвіністів. Це могло стати дієвою основою протестантського союзу.* Упродовж 1555-1595 років громади чеських братів і кальвіністів (часто й за участю лютеран) провели низку релігійних конференцій, де обговорювали можливі варіанти свого церковного об’єднання (у Хренчицях і Козьмінках, 1555; Пінчуві, 1556; Глухові, 1557; Липніках і Ксьонжку, 1560; Буженінах, 1561 тощо). Рішення про об’єднання було прийнято на синоді у Сандомирі 1570 року (відоме як „Сандомирський консенсус“; текст надруковано у Баранові, 1628), але знайшло остаточне втілення тільки у ХVII ст. на синоді у Влодаві (1638). Однак протестантизм у Речі Посполитій так і залишився розгалуженим на чимало течій. Це стало серйозною причиною його безсилля перед згрупованою католицько-єзуїтською партією. У середині 70-х років від кальвіністів відійшли антитринітарії, що також знесилило протестантів і значною мірою зумовило їхню майбутню поразку.

І все ж порівняно з лютеранством і чеським братством кальвінізм в Україні, зокрема у другій половині ХVI ст., мав неабиякі успіхи, став тут на тривалий час провідною протестантською конфесією. Його перші кроки припадають на початок 40-х років ХVI ст. і пов’язані з діяльністю відомих у Європі культурних діячів, письменників, учених, політиків, які були захоплені протестантськими ідеями. Я. Тазбір з приводу цього зазначає: „При переході у нову віру була важливою освіта, оскільки першими поборниками релігійних реформ стали найосвіченіші люди“ [37]. Польсько-литовські маґнати, королівський двір запрошували багатьох з них для навчання своїх дітей і розгортання науково-освітнього процесу в державі.

Серед приїжджих більшість становили іноземці. Відомі з них — італійці Георгій Бландрата (чотири роки жив при польсько-литовському дворі як лейб-медик королеви Бони), доктор медицини П’єтро Симоні (особливо відомий