Поступово коло реформатських діячів поповнили литовці, білоруси, українці. Чимало їхніх імен до нас не дійшло, зокрема перших неофітів. Збереглися відомості про Василя Гіацинта, Томаса (прізвище невідоме), Георгія Петкевича з Литви (за фахом усі лікарі), вченого Василя Грабовського з Польщі. З перших проповідників, котрі діяли в Україні як культурні діячі, перекладачі, літератори, збереглася інформація про Фому Фальковського, Павла Зеновича, Миколу Житного, Олександра Вітреліна.

У другій половині ХVI ст. головну роль у розповсюдженні кальвінізму в Україні виконують відомі уже нам протестантські центри польсько-литовської держави — Краків, Вільно, Люблін і Сандомир. У Кракові, зокрема, 1546 року утворився гурток гуманістів, який очолив Андрій Фрич Моджевський. Серед його слухачів і активних учасників були Станіслав Оріховський, Станіслав Стадницький, Мартін Бєльський, Ієронім Оссолинський, Петро Гонезій та ін. Не всі члени гуртка, безперечно, дотримувались протестантських поглядів, але більшість їм симпатизувала, маючи особисті контакти із Жаном Кальвіном та його однодумцями в Європі. Гуртківці Франциск Лісманіні, Андрій Тржецеський (поет, перекладач, богослов), Якуб Прилуський (правознавець, оратор, філософ, поет), Симон Будний (богослов, полеміст, перекладач, одна з ключових фігур протестантського руху в українсько-білоруському пограниччі) та інші стають нововірами.

Особливо важливою була роль краківських гуманістів у прилученні до реформатства представників шляхетського стану, які становили кістяк церкви. Серед них — ті, хто так чи інакше (походженням або місцем проживання, участю у громадсько-політичному або культурно-освітницькому житті) впливав на розвиток течії в Україні. Це, наприклад, суспільний діяч Речі Посполитої, воєвода белзький Рафал Лещинський, який сприяв поширенню реформатських зборів у західно-північних українських землях; Збігнєв Горайський, каштелян холмський; Микола Сенявський, воєвода руський, гетьман коронний; Микола Потоцький, генерал землі подільської, староста кам’янецький; Ян Потоцький, воєвода брацлавський, підкоморій галицький; Христофор, воєвода подільський, та Ян, каштелян жарновецький, Сененські; Андрій Голубка, староста белзький; Петро Бал, підкоморій сяноцький; Станіслав Замойський, ловчий землі холмської; Ян Фірлей, воєвода белзький (до речі, володар понад 20 містечок в одній лише Галичині).

Кальвінізм поширювала в Україні і та частина шляхти, яка не обіймала високих державних посад, однак була достатньо впливова і надавала чималу допомогу: матеріальну (передавала будівлі у розпорядження громад, гроші для навчання молодих віруючих за кордоном, опікувала друкарні, школи тощо) і моральну (особливо через участь у сеймовій боротьбі, протистоянні католицько-єзуїтській партії). З цих родин вийшло чимало протестантських культурних і суспільних діячів. Наприклад, Павло і Теодор Оріховські (гербу Рогал), Миколай Рей та його сини (гербу Окшич), Станіслав Сарницький, видатний історик (гербу Корсак).

В Україні кальвінізм поширювався в усіх реґіонах. У Галичині — це Бучач, Гвоздець, Дорогоїв, Дубляни, Жовква, Зборів, Ланцут, Яцимир; у Холмщині — Замостя, Зміївці, Краснобрід, Крилів, Криниця, Круп’є, Лащів; у Берестейщині — Берестє, Венгров, Городище, Заблудів, Русків, Ямно; на Волині — Берестечко, Корець, Лабунь, Мартинівці; на Поділлі — Кам’янець, Межибіж, Панівці, Хмельник; у Брацлавщині та Київщині — Винниця, Козаровичі, Ліщин, Мозир [38]. Знаходимо кальвіністські збори й у Підляшші (у Бєльську, Дорогичині, Мельнику), граничній з Мазовією українській землі, яка ще в ХIII ст. належала волинським князям [39]. Однак, незважаючи на такий широкий ареал, самі збори, а також школи і друкарні, були зосереджені переважно у Західній Україні.

Йдеться, передусім, про найбільші осередки. Подати повний реєстр протестантських громад в Україні складно. Адже і підрахунки М. Грушевського, на яких грунтується вітчизняна історіографія, — незавершені. Як, зрештою, і дані Андрія Венгерського, у хроніці котрого відсутня чітка (крім окремих випадків) диференціація нововірчих громад за конфесійною ознакою і зустрічається чимало невідомих місцевостей, взаємосуперечливої інформації. У багатьох місцях, скажімо, у Бересті, Берестечку, Венгрові, Бучачі існувало по 2-3 громади, що належали різним протестантським течіям. Неповним є також реєстр протестантських зборів, складений Г. Мерчінгом: хоча у ньому міститься досить детальний перелік громад у польсько-українському кордоні (знаходимо тут нові місцевості — Сокулі та Курчиці Новоград-Волинського повіту [40]), однак значно менше даних про Поділля і зовсім відсутня інформація про Закарпаття. Ці недоліки відображені у списку, який за Мерчінгом відтворив Грушевський.

Натомість у Й. Лукашевича знаходимо перелік місцевостей, що відсутні у названих авторів. Наприклад, довідуємося про велику кальвіністську громаду у Влодаві на Берестейщині (заснована у 1630 р.), власності Рафала Лещинського. У ній він дав притулок громаді чеських братів, сеньйором якої в останні роки життя був Андрій Венгерський (1600-1649). Спільні синоди кальвіністів і чеських братів відбувались у Влодаві до 1663 р. Маємо дані також про кальвіністські осередки у Галичині, зокрема у Заклічині (маєтність Йордана Спитки), Радзанові (Петра Голуховського), Новосельцях (Яна Потоцького), у Рудні (пастор Данієль Заборовський), Сокалі (пастор Фома Пандловський), Полесько (пастор Мартін Біжинський), Гаєві (пастор Андрій Добрянський), Грудці (пастор Павло Гіловський), у Мостиськах (пастор Георгій Понтан, родом з перемиської землі). Чимало нововірчих зборів було у Підляшші, наприклад, Мокрих Липах (родинному гнізді Станіслава Сарницького), Слепці, Сарницях, Жукові (його ж володіння) [41]. У першій половині