Однією з перших перекладацьких спроб кальвіністів став польськомовний друк „Берестейського катехизису“ (1553-1554), автори якого — М. Рей, А. Тржецеський, Є. Трепка, І. Бреній, С. Жак, Б. Воєвудка, а згодом „Берестейського канціоналу“ (1558) шляхтича з Підляшшя Яна Заремби. Та найвизначнішою подією був вихід у Бересті Радзивіллової Біблії (1563) польською мовою, переклад якої здійснила велика група протестантських теологів з грецького та єврейського взірців. Однак, ймовірно, при цій роботі використовувалася й слов’янська біблійна література. Адже, як зазначає В. Красінський, у кальвіністських громадах православного реґіону знаходились переклади Євангелій та Апостола братів Кирила і Мефодія [52]. Радзивіллова Біблія вийшла вдруге 1632 року у Кролівцю зусиллями Я. Турновського, Д. Миколаївського, А. Добрянського.

У Несвіжі 1562 року з’являється перший протестантський твір слов’яно-рускою мовою — „Катехизис“ Симона Будного. Важлива пам’ятка кальвіністського походження у східнослов’янських землях — „Крехівський Апостол“, перекладений мовою, наближеною до народної. Ці твори мають віросповідне значення, але, передусім, вважаються пам’ятками вітчизняної літературної та мовної культури, що увійшли до скарбниці першого національного відродження в Україні. Тому вони вимагають спеціального розгляду в окремій лекції.

Звернімося до релігійно-пропаґандистського арсеналу кальвіністської церкви у Речі Посполитій. З її середовища у ХVI-XVII ст. вийшло чимало ориґінальних теологів, полемістів, літераторів. Серед них — Симон Жак, уродженець Прошовичів з Малопольщі, маґістр Краківського університету, колишній ксьондз. Через переслідування католиків змушений переїхати в Підляшшя (де заснував громаду в Мордах), потім — у Берестя. Його перу належать чотири праці, видані у Бересті, зокрема — „Катехизис“ (1554) та „Визнання віри збору віленського“ (1559). Теолог Андрій Хржанстовський, бакалавр Краківського університету, приватний вчитель у маєтках Глібовичів і Радзивіллів — автор низки польсько-латиномовних (видавалися у Вільні) творів „Сім казань“, „Оборона таємниці Христової“ (1584), „Оборона певності духовної проти папського сумніву“ (1585), „Психотофія“ (1592), „Антидоповідь на писання Роберто Белларміно“ (1593) тощо.

Кальвіністським авторам належить чимало полемічних творів, що були на той час чи не найосновнішим літературним жанром, головною ідейною зброєю у міжконфесійній боротьбі. Вістря кальвіністської публіцистики спрямовувалося проти католицької, значно менше — православної церков, а з 70-80-х років ХVI ст. — й проти антитринітаріїв і социніан. Вчення останніх, наприклад, викривав колишній київський біскуп Микола Пац у творі, що вийшов 1566 року у Бересті під назвою „Правдива істина релігійна“. Серед реформатських полемістів відомі шляхтич із Підляшшя Гавриїл Речинський, Бартоломей Фальковський з Кремінця, Ян Зіґровіус (Зіґровський) із Панівців, Яків Біскупський, сеньйор дистрикту руського, Ян Островський з Орлі та ін.

Окрему групу кальвіністських творів становлять катехизиси, постилли, збірки святкових проповідей, літургійні та пісенно-поетичні твори. Неабиякою популярністю у протестантському середовищі користувалися твори Павла Зеновича (автор катехизису, збірки біблійно-тлумачних казань, педагогічного курсу), Балтазара Крозневицького (катехизис, збірка канціоналів), Христофора Пандловського (автор поетичних творів на пам’ять Ганни Горайської та Андрія Фірлея). Авторами постилл були Павло і Григорій Зеновичі з Берестейщини, Андрій і Павло Гіловські (працювали у Ланцуті), Бартоломей з Перемишля, Ієронім Малецький, Фома Фальконій (Соколовський), Христофор і Ян Країнські. Кращими серед них вважаються проповіді Григорія Зеновича, які містять роз’яснення недільних і святкових Євангельських читань на весь рік, що витримали у ХVI-XVII ст. декілька видань, а також Соколовського (збірки „Справи і слова Ісуса Христа“, „Дві книги Луки святого“, „Епістола“; вийшли у Бересті, 1565-1566). Плідним постиллографом був Христофор Країнський, уродженець Ліского повіту, котрий більшу частину життя провів на Перемищині, у Малковичах, обіймаючи в різні часи посади сеньйора дистриктів Белзького, Волинського, Київського. Його постилла неодноразово виходила у Лащеві (1608, 1614, 1617).

Серед кальвіністських авторів пізнішого часу — першої половини ХVII ст. — відомі русин Ян Островський, племінник берестейського судді Петра Кохлевського (також знаного літератора), який закінчив Віленську кальвіністську школу та єзуїтський колеґіум у Любліні, дев’ять років навчався у Лейдені та Лондоні, був дияконом у Сельцях (під Берестям), консеньйором дистрикту Підляського в Орлі, згодом професором теології в школі у Кейданах, а наприкінці життя пастором у Венгрові. Перу Островського належить великий полемічний трактат „Оборона невинності євангельської“ (через смерть полеміста залишився недописаним). Автор критикує католицьку теологію та філософію, викладає власний варіант кальвіністського вчення, оснований на аналізі праць Кальвіна, Беза, Буллінґера та ін. Залишив Островський і поетичний твір (надрукований у Любчі, 1641), присвячений Катерині — дружині Юрія Глібовича, в будинку якого Островський служив учителем і катехизатором.

Зазначимо, що у ХVII ст. у лавах кальвіністських зборів зустрічаємо все більше русинів, у тому числі українців. У хроніці Андрія Венгерського цей період позначений згадками про „рутенів“ або тих, хто був „із землі рутенської“. Це, зокрема, Федір Жданович, Іван Ранісов, Іван Ходілович, Андрій, Микола і Лукаш Добрянські, Станіслав Заянчковський, Матвій Рак та ін. [53].

Чільне місце в історії кальвінізму в Україні посідає Андрій Добрянський, син Івана — православного священика з Галичини, котрий перейшов у протестантизм, щоб бути „слугою Божим народу руському“. Андрій — учень кількох європейських університетів, професор філософії, поет, перекладач, педагог, пастор зборів у Яблонові на Поділлі, потім — у Бучачі, сеньйор дистрикту руського. Разом зі шваґром Яном Зіґровським брав активну участь у роботі кальвіністської школи в Панівцях та виданні кількох творів Зіґровського (там же). У зв’язку з переслідуванням католиками вони удвох переїжджають до Литви. Андрій обіймав посаду віленського суперінтенданта, згодом — ректора школи у Слуцьку.