Суттєве місце у реформатській літературі належить богослужебним книгам, через які церковне керівництво прагнуло досягнути (крім основної своєї функції) більшої з’єднаності громад. Особливо про це піклувався головний патрон кальвіністів Микола Радзивілл Чорний, котрий чимало зробив для введення в усіх громадах однакової літургії, єдиних богослужебних книг і збірників із гомілетики (проповідництва), доручивши теоретичний напрям цієї справи Симону Жаку і Фомі Фальковському. Питання про впровадження одностайності у культовій практиці неодноразово обговорювалося на реформатських синодах.

Чи не найбільшу діяльність у цьому плані провів видатний діяч реформаційного руху в Східній Європі Ян Лаский (1499-1560), який у середині ХVI ст. обіймав посаду суперінтенданта кальвіністських зборів Малопольщі та Русі [54]. Впродовж п’ятнадцяти років Лаский прагнув об’єднати протестантські течії польсько-литовської держави в єдиний релігійний центр, розробляючи водночас плани радикальної церковної реформи. Цю ідею після його смерті намагався втілити у життя італійський гуманіст, еміґрант Франциск Станкар (1501-1574), автор твору з історії Реформації в Італії, підручника з єврейської граматики, активний протестантський діяч в Україні, ректор школи у Дубецьку. Програму майбутнього протестантського союзу Станкар виклав у латиномовних „Канонах Реформації“ (Краків, 1550), сформулювавши основне протестантське кредо, принципи церковного життя і будівництва. Однак релігійні переконання Станкара, який переходить до антитринітаріїв, роблять його наміри ілюзорними.

По суті, тільки у першій третині ХVII ст. кальвіністам у Речі Посполитій вдається прийняти (на синоді у Влодаві, 1634) спільний для всіх громад статут, що становив низку агенд (культово-обрядових формул). Серед них — формули святого хрещення, підготовки до читання Слова Божого, святкування вечері Господньої, проведення шлюбу, поховального обряду тощо. Крім цього канону, застосовувалося шість головних богослужебних книг, де були ґрунтовніше розроблені культові агенди (перша вийшла 1595, остання — 1637 року). Така увага до богослужебної практики суттєво вирізняла кальвіністів від інших протестантів і була близькою православному населенню Речі Посполитої.

Реформати особливо дбали про створення розгалуженої ієрархічної церковної будови, єдиної централізованої організації, яка б охоплювала всі реґіони польсько-литовської держави. Очолював церкву суперінтендант, котрий приймав рішення про скликання синоду — головного законодавчого органу. За виконанням рішень синоду споглядало синодальне управління, при якому у 1627 р. утворюється церковний суд (синедріон). Управління затверджувало релігійне керівництво — міністрів (пресвітерів) для роботи на місцях і світських керівників або наглядачів (сеньйорів) для контролю за діяльністю місцевої громади, школи, друкарні. Пресвітерам допомагали диякони, проповідники, реґенти. Сеньйори мали заступників — консеньйорів. Синодальне управління складалося з представників духовенства і мирян.

Східні землі Речі Посполитої поділялися на дистрикти (округи). Мала Польща та Україна мали вісім, Литва і Білорусь — шість дистриктів. У кожному був свій суперінтендант. Окружний синод, куди запрошували представників лише трьох станів (духовенства, дворянства і городян), називався партикулярним, синод, який збирав представників кількох дистриктів, — провінційним. Загальний для всіх земель синод називався генеральним. Як правило, делеґатами останнього, окрім церковного керівництва, були представники від шляхти.

Часто саме сеньйори (не говорячи вже про патронів) виконували основну роль на цих зборах, приймаючи ті чи інші рішення, — іноді всупереч поглядам духовних осіб. (Спочатку на синодах було два головуючих: від духовенства і мирян; з 1618 р. ця функція переходить виключно до сеньйорів). Реальним господарем у кальвіністській церкві був світський патрон, котрий розглядав саму церкву як інструмент у досягненні своїх інтересів. Це значною мірою так і не дало змогу кальвіністам досягнути бажаної єдності. Реформатську церкву постійно (а з першої чверті ХVII ст. особливо руйнівно) розхитували мінливі позиції її патронів.

Отже, основною причиною домінації кальвінізму в Україні стала особлива прихильність до нього маґнатсько-шляхетських родин, впливових у суспільному й культурному житті польсько-литовської держави. Окрім згадуваних, це представники родин Горностаїв, Прунських, Ходовських, Бучацьких, Головищинських, Жовкевських, Собеських, Сапєгів, Райських, Підберезьких, Вишневецьких, Ходкевичів, Абрамовичів, Кішок, Олесницьких, Воловичів, більшість з яких, проте, вже у ХVII ст. залишає нововірство. Інші протестантські течії в Україні не мали такого представницького заступництва. Симпатії до кальвіністів (подекуди і моральну підтримку) виявляв князь Костянтин — Василь Острозький. Це водночас було однією з причин занепаду кальвінізму. Смерть, розорення або перехід патрона в іншу віру (переважно у католицьку за часів Стефана Баторія та Сиґізмунда III, коли дисиденти втрачали політичні права) позбавляли протестантську церкву підтримки, робили її легкою здобиччю єзуїтів.

Головним патроном кальвіністів у Речі Посполитій був князь Микола Радзивілл Чорний (і взагалі майже всі представники цього роду — особливо двоюрідний брат, Микола Радзивілл Рудий). Нащадок іменитих православних князів з лінії Войшунда і Параскевії Вітебської, прекрасно освічений і під час закордонного навчання (1553-1559) „заражений“ вченням Кальвіна, власник численних маєтків і староств (багато його володінь знаходилося у побузькому реґіоні — Берестя, Біле, Заблудів, Венгров; на Київщині — маєтки і землі у Мозирі). Крім цього, Микола був родичем Сиґізмунда II (двоюрідним братом його дружини Варвари), першим у державі сановником, великим маршалом і канцлером литовським, реґентом королівства, князем Священної Римської імперії. Всі свої зв’язки, засоби, владу він використовував для утвердження кальвінізму. Зрозуміло, що таке майже державного рівня патронство не могло не вплинути на темпи зростання і поширення конфесії. Микола Радзивілл Чорний мав значний вплив на Сиґізмунда-Авґуста. Хоча король не був протестантом, але толерантною віросповідною політикою створював сприятливі можливості для діяльності кальвіністів.

Пояснює успіхи