Переважно члени протестантських громад (приблизно 80%) — українці; у західних областях їх ще більше. Тому, звичайно, протестантизм не може стояти осторонь від національних проблем, якими живе сьогодні країна. Протестантське середовище активніше використовує національні обрядові традіції під час молитовних зібрань, релігійних свят; спостерігається відновлення української мови у проповідництві та общинному житті. За останні декілька років відбуваються також окремі спроби національної ідентифікації протестантських осередків. Наприклад, релігійна література, ще донедавна тільки російськомовна, поступово стала україномовною, зміст багатьох видань — українознавчим. Особливо помітно активізувалася діяльність осередків, спрямована на відтворення історичного минулого течії в Україні, яке розглядається як складова загальної релігійної історії українського народу, а власне протестантизм — як невід’ємний елемент його культури і суспільного життя. У багатьох історико-біблійних публікаціях, у програмах комісій з історії, створюваних при церковних об’єднаннях, основну увагу приділяють простеженню національних рис українського протестантизму, його особливостей порівняно із “західним братством”. Показовою у цьому є, наприклад, програмна стаття альманаху “Богомыслие”, в якій читаємо: “... активний вплив численних гостей з-за кордону... часто заохочує суто зовнішній, найбільш ефектний аспект євангелізації... Разом з євангелізацією у наше братство проникли теорії західного богословія.., котре значно досконаліше за структурою і систематизацією, філософським та історичним підходом. Однак це інше богословіє! Суть питання навіть не в окремих доктринальних відмінностях, а у тому, що західне богословіє виросло на іншій культурі, інших традиціях та інших аналітичних принципах. Ми не можемо стверджувати, що наша богословська традиція краща, ніж західна, однак переконані, що вона має інший устрій, який, безсумнівно, має право на існування. І якщо сьогодні у Червоній книзі природи налічується чимало видів тварин і рослин, що назавжди зникли з вини людини, то нам дуже не хотілося, щоб у Червону книгу таких культур потрапило богословіє нашого братства”12. При цьому звернення вітчизняного протестантизму до своїх традицій сьогодні не обмежується простеженням євангельських тенденцій у поглядах та діяльності багатьох діячів української культури (Г.Сковороди, П.Куліша, М.Костомарова, Т.Шевченка; у статті В.Домашовця — голови Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства в еміґрації — серед провісників українського протестантизму названі також Г.Квітка-Основ’яненко, М.Максимович, М.Шашкевич, Ол.Кониський, І.Франко, М.Павлик та ін.13). Воно підкріплюється численними публікаціями з історії протестантизму в Україні, де оприлюднено матеріал, зовсім не відомий читачеві, який, однак, дає змогу по-новому подивитися на сам феномен протестантизму.

Становлення деяких протестантських об’єднань в Україні теж відбувається сьогодні за визначеною національною ознакою. (Цікаво, що на сторінках журналу “Примиритель” колишній всесоюзний п’ятидесятницький центр, що знаходиться у Москві, обережно називає себе “духовним центром”). І все ж вказані зміни поки що незначні. Процес національного самовизначення протестантизму просувається повільно, долаючи чимало внутрішніх бар’єрів, пов’язаних з природою конфесії, консервативністю багатьох лідерів, впливом деяких зарубіжних осередків. Результати цього процесу певною мірою залежать і від політичного та духовного розвитку самої України, від розв’язання її міжконфесійних проблем, позитивнішого ставлення віруючих інших християнських течій до протестантів.

Слід відзначити, що звернення до культурної спадщини, національної самосвідомості, успішне переборення сектантської архаїки дали змогу окремим протестантським осередкам досягти успіхів у пошуках (інтенсивність яких завжди була високою) нових, освіченіших прозелітів (прозеліт — той, хто прийняв нову віру). Сьогодні це, переважно, особи, не задоволені усталеними формами інституціоналізованої релігійності, життям у православних або католицьких парафіях, схильні до протестантської смисложиттєвої концепції активного буття, безпосередньої участі у церковній практиці. На думку багатьох з них, саме протестантизм з його акцентом на систему християнсько-етичних чеснот, відмовою від “надлишкового” споживання, здоровим способом життя, пієтетом до сімейно-родинних зв’язків є універсальною цінністю14.

Деякі незначні зміни торкнулися й догматичної сфери сучасного протестантизму. Безперечно, будь-які переписування існуючих віровчень, радикальні теологічні новації тут неможливі, адже це означало б відхід від основних принципів, а для віруючого — втрату надій на спасіння. Водночас очевидне прагнення керівництва деяких церков до відповідності своїх теологічних систем тому рівневі, на якому знаходиться догматика інших християнських конфесій. Для протестантизму це завдання, що вирішується під знаком його духовного відродження, сьогодні першочергове. Воно безпосередньо пов’язане з церковним становленням, яке вимагає серйозного обґрунтування, відповідної теоретичної бази. Це змушує протестантських теологів переглядати чимало усталених концепцій, ретельніше обґрунтовувати окремі неоформлені або все ще дискусійні (наприклад, обов’язковість глосолалії у п’ятидесятництві чи омовіння ніг у баптизмі) питання, їх нормалізацію.

На таку діяльність, зокрема, спрямоване навчання в Одеській біблійній семінарії, де прагнуть підготувати і практиків релігійного життя, і теоретиків — нове покоління професійних богословів з місцевих проповідників. На підвищення біблійно-наукового рівня читачів орієнтований альманах “Богомыслие”, багато навчальних посібників, хоча, безперечно, теологічний набуток вітчизняного протестантизму все ще набагато скромніший, ніж у православній та греко-католицькій церквах. Це пояснюється і його історичною ізольованістю від світових центрів протестантської богословської думки, і неодноразовою штучною перерваністю послідовної ідейної еволюції, і середнім освітнім рівнем сьогоднішнього покоління віруючих. Дається взнаки також слабкість класичних течій в