Сучасний етап у діяльності протестантських церков засвідчує також їх соціально-демографічна динаміка. Вона для більшості протестантських течій України доволі типова. Жінок тут, як і у самому суспільстві, традиційно більше, ніж чоловіків. Однак феміністських проблем у протестантизмі не існує. Жінок пресвітерами і проповідниками не обирають, натомість вони мають право обіймати посади дияконіс (помічниць пресвітера у роботі з дітьми), викладачів недільних (у адвентизмі — суботніх) шкіл, керівників жіночіх гуртків. Серед адептів конфесії домінують робітники, працівники сфери обслуговування, в адвентистському середовищі чимало медиків. Приблизно кожен шостий протестант є молодший 30 років; у великих міських громадах молодь становить 25%, подекуди — понад третину (в окремих п’ятидесятницьких громадах — половину). В сільських осередках молодіжний відсоток натомість знижується. Наприклад, серед баптистів у містах Чернівецької області частка віруючих віком до 35 років наприкінці 80-х років становила 25, на селі — 12%15. Цей розрив, що відбиває загальну тенденцію омолодження міського та старіння сільського населення, продовжує поглиблюватися, причому в усіх протестантських течіях.

Омолодження протестантизму відображає певною мірою і загальний процес активнішого звернення молодих людей до релігії. Причому вплив молоді на внутрішнє життя і динаміку протестантизму істотніший, ніж в інших конфесіях. Наприклад, омолодження пресвітерсько-проповідницького складу протестантських громад значно випереджає аналогічні зміни у католицизмі чи православ‘ї. Ще донедавна молодим керівником у баптизмі вважали особу віком до 40 років. Сьогодні на пастирську службу висувають зовсім молодих , “щоб вони вчилися роботі з душами, і нічого поганого у тому, якщо це будуть пресвітери молодше тридцяти років”16. Молоді протестанти привносять у громади світські інтереси та настрої, прагнуть радикальніше вплинути на традиційні релігійні принципи, норми общинного життя. Цікаво, що їхню ініциативу подекуди заохочує і керівництво.

Характерною прикметою сучасного протестантизму є помітне підвищення освітнього рівня його прихильників, що також певною мірою відображає загальну тенденцію у суспільстві. Протестантів із середньою освітою вже абсолютна більшість, хоча це стосується, передусім, молодого континґенту. Якщо серед осіб від 16 до 30 років середню освіту має 72% (від 35 до 40 років — 54%), то серед віруючих старшого віку таких удвічі менше. Останнім часом до протестантських громад вступають віруючі з вищою освітою. У двох п’ятидесятницьких громадах Львова, наприклад, таких віруючих 2%17. Серед цієї категорії переважають особи з гуманітарною освітою (чимало журналістів, учених, викладачів, художників, бібліотекарів, клубних працівників), лікарів, військових. Однак питомого прошарку інтеліґенції ще не утворено, і це цілком природний результат тривалої освітньої дискримінації “сектантів”. Навіть серед віруючих віком до 30 років особи з вищою освітою у деяких громадах становлять не більше 10%. І все ж орієнтація на створення власної богословської школи, піднесення інтелектуального рівня пропаґанди зумовили виразну тенденцію до здобуття вищої освіти. Особливо помітна вона в євангельсько-баптистських та адвентистських церквах, деяких неопротестантських об’єднаннях (наприклад, у Новоапостольській церкві, Церкві Об’єднання, у Церкві повного Євангелія, Церкві “Філадельфія”).

Основне джерело поповнення протестантських громад — сім’ї віруючих. Багатодітні родини тут не рідкість. Особливо це помітно у великих містах, де в середньому на 100 звичайних сімей припадає 140 дітей, тоді як у протестантських — 34818. Водночас, суворо забороняючи аборт жінок, у громадах заохочують до дітонароджуваності. Певну роль при цьому виконує прагнення до утворення сімей, де жінка і чоловік єдиновірці, властиве всім протестантським течіям. Дівчата, молоді жінки рідко залишаються самотніми: актив громади допомагає знайти їм пару з безпосереднього оточення або з інших громад. Це ж стосується і чоловіків.

Увага до сім’ї — усталена етична традиція в протестантизмі. Реформувавши католицьке вчення про церкву, течія перенесла її значимість з догматичної у практичну сферу. Християнська церква у протестантському розумінні має три умовні поверхи. Це — вселенська церква, котра об’єднує всіх людей, обраних Богом для спасіння, помісна — віруючих населеного пункту (релігійна громада) і “домашня” — віруючих, які складають окрему сім’ю. “Домашня” церква за своєю структурою і змістом у мініатюрі відтворює релігійну громаду. Батько в ній відіграє роль своєрідного пресвітера, оскільки є не тільки юридичним, а й духовним главою. Адже “він (чоловік) повинен жити так, щоб, дивлячись на нього, його сім’я з кожним днем могла пізнавати досконалість Христа”19. Мати, відповідно, виконує функції діяконіси — помічниці чоловіка. Старші діти — взірець для молодших, їх наставники. Подібна рольова субординація сформувала у протестантському середовищі практику обов’язкової відповідальності всіх членів родини за свою християнську поведінку, за таке виховання молоді, котре допоможе “утвердити єдність та спадкоємність поколінь”20. Водночас “дім, набутий для Христа, може стати церквою, яка здобуде чимало нових сімей”21. Концепція “домашньої” церкви вимагає від протестантських сімей бути прикладом для інших, передусім невіруючих родин. Це зумовило надзвичайно консервативне ставлення до розлучень. Їх дозволяють, по суті, тільки в особливих випадках: через смерть, зраду або небажання невіруючого чоловіка (жінки) примиритися з релігійними переконаннями подружжя. У неопротестантському середовищі ставлення до цієї проблеми лояльніше.

Збереження інституту шлюбу, ідеалів християнсько-родинної етики тривалий час допомагало протестантизмові залучати багатьох прихильників. Ця тенденція не втрачена і сьогодні. У минулі 10-15 років протестантів в Україні стало більше, однак цифри, що неодноразово з’являлися у релігієзнавчих дослідженнях і відображали