Навряд чи можна вважати повними й дані про кількість існуючих протестантських громад. Адже процес їх формування та легалізації продовжується. Активізується утворення неопротестантських спільнот; деякі з них взагалі виникли лише у 1995 р. За офіційною статистикою, до середини 90-х років в Україні діяло понад 3,6 тис. протестантських осередків. Вони створили третину всіх духовних навчальних закладів країни і близько 30% недільних шкіл24. Значна частина з них, як і раніше, знаходиться у Західній Україні. Скажімо, на початку 70-х років баптистів тут було у 2,5 раза більше, ніж в усіх інших областях25; у п’яти областях Галицько-Волинського реґіону діяла майже половина п’ятидесятницьких громад країни. Ця картина типова і тепер: 7% усіх протестантських осередків зосереджено на Буковині, 7 — у Закарпатті, 6 — на Рівненщині, 6 — Одещині, 5% — на Волині.

Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантизму відіграє поступове зростання пропаґандистської та місіонерської активності конфесії. За якихось 5-6 років поротестантські церкви створили вже 95% усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій, діяльність яких спрямована на релігійне пробудження в країні, передусім серед молодого населення. Місіонерство, форми і методи якого у протестантизмі завжди були різноманітними і витонченими, за умов відсутності релігійних утисків стає особливо ефективним. Сьогодні — це найрезультативніший, після сімейного виховання, засіб поповнення релігійних громад. У неопротестантському середовищі через місіонерство відбувається прихід майже третьої частини прозелітів.

Ідейна програма протестантських місій передбачає уникнення суперечностей між прихильниками певних протестантських течій; натомість робиться акцент на актуалізацію фундаментальних релігійних ідей та засад, спільних для всіх християнських конфесій. Таким чином, у діяльності місій, окрім власне євангелізаційних завдань, передбачається також здійснення конкретних екуменічних кроків, що, на думку багатьох лідерів, є важливою умовою підвищення авторитету протестантизму. Тому місії, використовуючи практичні форми роботи, безпосередньо спрямовані на невіруючих або прозелітів (публічне відправлення культу із залученням якомога більшої кількості сторонніх осіб, проведення релігійних форумів, фестивалей, масових сеансів зцілення або інших заходів), виступають також ініціаторами міжконфесійних конференцій, молодіжних з’їздів, спільних культурних акцій. Щоправда, подібні ініціативи поширюються здебільшого на протестантське середовище і майже не стосуються (окрім якихось офіційно-парадних заходів на зразок зустрічей з президентами країн або “круглих столів” у різних урядових інстанціях) православних, католиків, віруючих інших релігій.

Місіонерська діяльність водночас сприяє піднесенню рівня релігійно-общинної активності віруючих, оптимізації внутрішнього життя у самому протестантизмі. І хоча кількість пасивних членів, так би мовити “зовнішніх, номінальних християн”, у ньому завжди була значно меншою, ніж у православ’ї чи католицизмі, тенденція на подальше посилення культової, проповідницької, євангелізаційної завзятості кожного окремого члена церкви сьогодні виявляється все виразніше. “Міцна дисципліна, виразність релігійної домінанти у свідомості та поведінці більшості членів громад, що спричиняє їхню винятково високу активність, робить протестантизм попри невелику питому вагу дуже помітним чинником релігійного життя України”26.

Соціально-демографічні зміни у протестантському середовищі, його орієнтація на мирські аспекти буття зумовлюють посилення суспільної діяльності віруючих. Не випадково члени громад не тільки приймають нові реалії “світу”, а й беруть участь у деяких змінах, що відбуваються в житті України. Цю участь бачать у праві вільного й максимально ефективного втілення кожним віруючим священного призначення — служіння ближньому. Це у протестантизмі традиційно означає не політичну чи ідеологічну, а передусім побутову, прагматичну сферу буття, яка зачіпає інтереси звичайної людини. “Христос учив, що найважливіше — це людина з її проблемами, а не будівля, проекти і т.п. Небезпека учителя — приділяти більше уваги предметові, ніж учням, а правителя — більше уваги проектові, праці, ніж проблемам людей... У Царстві Божому... на першому місці стоїть людина зі своїми проблемами...”27. У практичному житті віруючих така позиція найповніше втілена у програмі соціального служіння.

Програма соціального служіння для більшості протестантських церков, діючих в Україні, — це, по-перше, підтвердження актуальності Лютерового вчення про “добрі діла”. Віруючі його розглядають як свідчення осмисленості свого земного існування, пошуків найефективніших засобів практичної реалізації християнських заповідей. Програма, по-друге, передбачає й своєрідне надолуження протестантськими громадами України свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Центральне місце у програмі соціального служіння посідає філантропія — чи не найтрадиційніша ланка позакультової практики у протестантизмі. Саме в ній реалізується його ідеал практичного християнства. Незважаючи на багатолітню заборону благодійницької діяльності за умов радянської системи, протестанти намагались проводити її серед єдиновірців. Тепер її спрямовують насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення.

Головний об’єкт філантропії — люди, котрі потребують невідкладної допомоги. Оскільки жебрацтво у протестантизмі, зокрема кальвінізмі та зв’язаних з ним пізніх течіях, засуджується