Чимало спільного і, знову ж таки, відмінного між Україною і Західною Європою та Польщею у церковному житті. З одного боку, православна ієрархія у XVI ст. також виступає як значний землевласник, а, отже, серйозний економічний конкурент світським феодалам. Скажімо, Володимирській православній кафедрі у 1593 р. належали замок і декілька дворів у Володимирі, містечко Квасів і десять сіл у Луцькому та Володимирському повітах, Купечівська волость, містечко Озеряни з 11-ма навколишніми селами, острів Волослав на річці Лузі, рибні озера тощо. Луцька та Острозька кафедри володіли чотирма містечками та 34-ма селами [14]. Однак найбільшим церковним власником в Україні був Києво-Печерський монастир. Наприкінці XVI ст. йому належали величезні маєтності, м. Васильків із замком, Радомишль із замком, 50 сіл, п’ять селищ, три присілки, п’ять садиб, рудня, ставки і пасіки [15]. З іншого боку, вже у першій половині XVI ст. православна церква опинилася у глибокій моральній кризі. Практика так званого патронатства, широко розвинута в Україні ще за литовської доби, ставила церкву у залежність від панівної верстви — її господарів, більшість з яких не дбала про національну культуру, освіту, моральний стан у суспільстві. Церковна верхівка (а серед неї були іноді невисвячені світські особи), також зайнята піклуванням про власний матеріальний інтерес, втрачала авторитет. Після Люблінської унії православ’я позбавилося і свого державного статусу. “Значення православної церкви падало в міру того, як князі й пани все більше наверталися до католицтва, і православ’я лишалося вірою переважно нижчих верств населення” [16]. Падіння політичного, юридичного і морального статусу православної церкви робило її здобиччю католицької і протестантських церков. У 80-90-х роках XVI cт. здавалося можливим, що нововірство здатне похитнути позиції православ’я.

Однак, нагадаємо, протестантизм в Україні не став виразником національних інтересів і не взяв на себе функцію національної церкви. Потрапивши, натомість, у ситуацію протиборства між католицизмом і православ’ям, протестантизм опинився у складніших умовах, ніж у Західній Європі або сусідній Польщі. Цей факт змусив його втягнутися у політичну боротьбу, де він, позбавлений підтримки “знизу” і “зверху”, був заздалегідь приречений. І хоча політична історія України XVI-XVII ст. знає чимало прикладів участі в ній протестантів (передусім, у діяльності, спрямованій на утворення православно-протестантських союзів у Бересті, Торуні, Вільні, або в “паралельному” антиуніатському Берестейському соборі 1596 р.), оцінювати це як серйозний здобуток буде перебільшенням.

Щоправда, зазначимо такий момент: для деяких представників українського шляхетства (у тому числі особливо сполонізованого) протестантизм став своєрідною формою втілення проєвропейських політичних настроїв, державно-республіканських ідеалів. Однак у XVI-XVII ст., тим паче у період назрівання Визвольної війни, ці настрої не вписувалися у політичний вектор України і, випереджаючи час, не могли знайти широкого розуміння і підтримки. Показовим прикладом є трагічна загибель Юрія Немирича та еміґрація социніанських родів Чапличів, Даниловичів, Суходольських, Рупньовських, Гойських.

Аналіз подій і фактів дає змогу побачити конкретніше і сутність Реформації в Україні. Не маючи тут вагомого економічного потенціалу, а при відсутності бюрґерів та підтримки “низів” — і потенціалу політичного, Реформація в Україні залишилася, передусім, явищем культурним, фактором духовної історії. Оскільки ж остання тут суттєво відрізнялася від західноєвропейської культури глибоким зв’язком із візантійською традицією і православною основою, то культурний вектор Реформації в Україні спрямовувався саме на православ’я. Фактично, чимало дослідників цьому значенню Реформації приділяють основну увагу, беручи за об’єкт наукових пошуків ренесансно-гуманістичний зміст у діяльності братств, письменників-полемістів, Острозького науково-освітнього центру, просвітителів, друкарів, прогресивно мислячих православних діячів. Зрештою, і М.Грушевський саме такою бачив Реформацію в Україні, віддаючи їй належне у вітчизняному культурно-національному відродженні кінця XVI - першої половини XVII ст. Це пояснює подібність поглядів деяких прихильників православної церкви з протестантським вченням, що вже сучасники аналізованого періоду визначали як “єретичні збочення”. Це, до речі, допомагає зрозуміти і розбіжності в оцінках Реформації, властиві вітчизняній історіографії.

Внаслідок реформаційних впливів відбувається пожвавлення культурного життя в Україні, яке набуває виразної тенденції до національного самовизначення. Якщо у деяких європейських країнах пізньоренесансного періоду ця тенденція втілюється у формі протестантизму чи реформованого католицизму або у синтезі одного й другого (англіканська церква), то в Україні національно-культурне відродження здійснюється в кінці XVI - першій половині XVII ст. у формі православ’я та греко-католицизму. Інші конфесії, у тому числі протестантизм, сприяли відродженню: брали участь у піднесенні освіти, науки, книгодрукування, утвердженні самодостатності слов’яно-руської мови, її включенні до системи не лише релігійних, а й просвітницьких цінностей, пропаґанді принципів віротерпимості та свободи совісті, ідеалів громадянського суспільства. Однак у цьому внескові конфесійна ознака формальна, адже і культурний позитив самого протестантизму ґрунтується на ренесансно-реформаційній основі.

Піднесення національної — православної — культури в Україні спирається певною мірою на здобутки Північного Ренесансу,