У пізньому Середньовіччі радикально змінюється не лише економічна, а й політична ситуація у Західній Європі. Економічний розквіт створює сприятливі умови для зміцнення окремих князівств, формування централізованих держав. Пробуджується національна свідомість європейських народів, і в цьому, по суті, співпадають інтереси всіх соціальних станів. Ще у Х ст. внаслідок появи міст і зародження передової міської культури в Європі з’являються єресі*, що висловлюють протест, переважно низів, проти феодальних відносин і усталеної релігійної думки. У XI-XIII ст. виникають масові єретичні рухи, наприклад, арнольдистів у Італії, які вимагали позбавлення духовенства політичної влади і створення світського республіканського уряду. Високого рівня досягло вчення катарів та альбіґойців у Франції, що продовжило єресь болгарських Богомілів (X-XI ст.). Їхні послідовники стверджували наявність двох начал у світі — добра і зла, які перебувають у постійній боротьбі. В образі зла виступала феодальна церква, добра — істинні віруючі, носії справжньої духовності й моралі. Єретики відкидали твори отців церкви та ієрархію духовних чинів, яких звинувачували у розпусті, бездуховності, відданості мамоні, владі. На основі раціонального аналізу християнського вчення вони заперечували більшість церковних таїнств, ікони, культ святих, не визнавали феодального суду, військової служби, смертної кари. З виступом проти середньовічної церкви була пов’язана й проповідь вальденсів — передпротестантського єретичного руху, започаткованого у XII ст. на півдні Франції, поширеного згодом, через жорстокі переслідування, у Німеччині, Чехії, Богемії (де отримали ще назву пікардів), Польщі (у Франції та Італії існують донині). Їхнє вчення визнавало Христа єдиним посередником між Богом і людиною, вимагало хрещення дорослих за вірою, вільного читання Біблії (вальденсам належить один із перших перекладів біблійних текстів національною мовою — так званий Провансальський переклад 1175 р.) та мирської проповіді, символічного тлумачення таїнств (сповідували лише хрещення та євхаристію), заперечувало церковну обрядовість, пости, чернецтво. Ці погляди взяли на озброєння ідеологи народних повстань, антифеодальних виступів (Дольчіно, Уотт Тайлер, лалларди) і водночас готували ґрунт для вчення перших європейських реформаторів — Джона Вікліфа та Яна Гуса.

Джон Вікліф (бл. 1320-1384) — англійський мислитель, який рішуче виступав проти монастирського землеволодіння, розкоші духовенства. У його поглядах, по суті, вже формулювалися окремі протестантські ідеї. Так, на противагу церковній ієрархії Вікліф висував тезу повернення до простоти і чистоти апостольського християнства, встановлення рівності між священиками і прихожанами. Вищим авторитетом для віруючих він вважав Святе Письмо: це — єдина Богонатхненна книга, всі інші релігійні твори, папські настанови написані людьми і не обов’язкові у справі спасіння. Для піднесення авторитету Біблії Вікліф першим із європейських реформаторів у 1382 р. переклав національною мовою чотири Євангелія та Послання апостолів. Він у раціоналістичному дусі тлумачив церковні таїнства як такі, що лише символізують близькість віруючого з Богом. Вшанування святих та ікон взагалі відкидав. За соціальними поглядами Джон Вікліф був представником бюрґерства, яке вважало феодальну церкву суперником у досягненні станових економічних і політичних інтересів. Він висував вимоги секуляризації*, підпорядкування церкви світській владі. На Констанцському соборі католицької церкви у 1415 р. був оголошений єретиком.

Вчення Вікліфа швидко поширилось у Чехії, впавши тут на родючий ґрунт зростаючої національної свідомості народу у боротьбі за звільнення від Священної Римської імперії. Саме в Чехії у XV ст. опозиція іноземним загарбникам та католицькій церкві вилилася у перший всенародний визвольний рух, що водночас був і рухом антицерковним. Його очолив чеський мислитель і реформатор Ян Гус (1371-1415) — ідеолог бюрґерського крила. Соціальна неоднорідність гусизму (помірковане бюрґерство, що прагнуло задовольнити власні інтереси, і селянсько-плебейські прошарки, котрі вимагали кардинальної перебудови всього суспільного і політичного життя) зумовила в ньому різні ідеологічні течії. Перемогло помірковане крило та ідейна програма Яна Гуса.

Гус поділяв основні погляди англійського реформатора, водночас пропонуючи нові гуманістичні та вільнодумні ідеї, які виклав у своєму головному творі “Про церкву” (1413). Так, замість сліпої віри у християнські догмати він пропонує замислитися над їхньою істинністю. Будь-яка людина, на думку Гуса, здатна самостійно зрозуміти, що у християнстві правдиве, а що ні. Цим він ставив під сумнів абсолютний авторитет церкви і папи. У повсякденному житті та суспільній практиці людина, за Гусом, не повинна сліпо керуватися Святим Письмом, адже вона має власний, освячений Божественною істиною, розум. Отже, зумовлювалась можливість духовної емансипації людини. У соціальному житті повинен діяти закон Божий, що ґрунтується не на приписах церкви, а на ідеалах справедливості. Гус вважав можливим збереження влади пануючої верстви лише за умов, коли остання у ставленні до народу дотримуватиметься закону Божого. На основі цього мислитель розвивав учення про непокору неправедній владі, в якому проглядалися демократичні елементи. На Констанцському соборі, де його засудили як єретика, Гус відмовився змінити переконання, і 1415 року був спалений.

Економічні та політичні зрушення XV - початку XVI ст. втілились у Відродженні та гуманістичному русі — головних духовних передумовах Реформації й протестантизму.

Відродження — епоха в історії італійської (а під її впливом — усієї європейської) культури, що охопила XIV-XVI ст. і знаменувала перехід від Середньовіччя до