Нового часу. Оскільки ранньокапіталістичні відносини, а з ними й ранньобуржуазна культура, найшвидше розвивалися в Італії, це й визначило географічну та духовну домінанту Відродження. Ренесансна (від франц. — відродження, або ренесанс — повернення) ідеологія оголосила повернення до античної цивілізації, культури давнього Риму, з їхньою особливою увагою до людини, гуманістичним осмисленням буття, розвитком мистецтва, літератури, науки, демократичним тлумаченням політико-правових вчень.
Важливим здобутком нової духовної епохи стає гуманізм (від лат. — людяний, людський), що, на противагу теоцентризму (вчення про Бога як джерело абсолютного, досконалого буття і найвищого блага), головним об’єктом пізнання вважає людину та її існування у реальному світі. У створенні ренесансної ідеології брали участь, передусім, представники панівної еліти — дворянство, буржуа, освічена верхівка, міська інтеліґенція (художники, музиканти, поети), а також проґресивно мислячі діячі католицької церкви. Це значною мірою зумовило елітарний характер Відродження. Висуваючи у центр філософських думок, поетичних і мистецьких творів особистість, ренесансні діячі не тільки обґрунтовували принцип гуманізму, а й пропонували відмову від церковно-аскетичного світогляду; не лише зображали людину як творця власної долі, гідну особистого щастя, а й розхитували аскетичну релігійну мораль.
Ідея нової людини вважається основою індивідуалізму, що стає невід’ємним елементом духовних прагнень соціальної та мистецької еліти, нових суспільних прошарків, передусім буржуазії. Остання виступає суб’єктом власного самотворення: як на землі людина покладається лише на себе, а не на шляхетне походження, на свій, а не на чужий розум, так і на небі бачить своє спасіння, насамперед, як продовження успіхів земного буття. Отже, індивідуальне начало, а через нього — внутрішній світ людини, її особисте життя набувають у ренесансній ідеології важливого смислу. Це значною мірою ставить під сумнів феодально-християнський принцип зовнішнього авторитету і церковного заступництва. Адже людина, згідно з ранньобуржуазним ідеалом, здатна досягнути щастя шляхом самостійної корисної діяльності, морального життя і служіння Богові. Ідеї християнського гуманізму й індивідуалізму готують ґрунт для Реформації, стають основою протестантського вчення.
Як зазначалося, Відродження було загальноєвропейським явищем. Одним із центрів розвитку ренесансної думки у XV ст. стає Німеччина. Тут вже у XIV ст. поширювали праці середньовічних містиків (Псевдо-Аріопаґіта, Фоми Кемпійського, Іоґанна Таулера, Іоґанна Екхарта Мейстера, Зейзе Сузо, анонімного автора “Німецької ідеології”), котрі з позицій свого часу переосмислювали ранньохристиянську філософію, твори отців церкви, передусім Блаженного Авґустина. Останній ще в IV ст. висунув ідею індивідуального релігійного переживання, яку католицька церква перенесла із внутрішнього світу особи до сфери церковних таїнств. У містичних ученнях XIII-XIV ст. внутрішній психологізм, індивідуальні стосунки віруючого з Всевишнім, ідеал живого Бога, що їх Авґустин обґрунтовував як першочергову умову блаженства і спасіння людини, знову виходять на перший план. Особливо виразно бачимо цю переорієнтацію у Мейстера Екхарта, одного з головних предтеч протестантизму, погляди котрого об’єктивно були спрямовані проти середньовічної католицької схоластики, будь-якого фор