Найбільш типова особливість шаманізму — застосування методів екстатичного спілкування з надприродним світом і у зв’язку з цим виділення особливих осіб, яким приписується здатність такого спілкування.

Звичайний ритуал дії шамана — це так зване камлання — несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, громом залізних підвісок і т.ін. Камлання розглядається як спосіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (чи в його бубон), або, навпаки, душа шамана вирушає в подорож у царство духів. У дійсності зміст камлання полягає в гіпнозі свого оточення і в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки змушує глядачів вірити у свої надприродні здібності, але, звичайно, вірить у них і сам, переживаючи під час камлання галюцинації. На думку цілого ряду спостерігачів, шаманське камлання дуже нагадує істеричний припадок, та й

узагалі шамани, зазвичай, нервові, схильні до істерії люди. Ціль шаманських обрядів загалом полягає в лікуванні людей чи тварин, а також у боротьбі з різними іншими нещастями та ін.

Не можна погодитися з традиційною і чисто ідеалістичною точкою зору, відповідно до якої в основі шаманізму лежить віра в духів і саме шаманізм зародився з потреби людини знешкодити, умилостивити і здобути заступництво цих духів. Навпроти, самі уявлення про шаманські духи є закономірним породженням шаманізму і його характерних рис. Що ж лежить в основі шаманізму?

Шаманізм не належить до числа найранніших форм релігії. У народів середньої ступіні дикості він перебуває як би в стадії зародження. Отже, формування шаманських вірувань і обрядів відбувалося при наявності вже цілком сформованих у свідомості людини уявлень про надприродне.

“Шаман має зі знахарем те спільне, що обоє вони виділяються із середовища громади як фахівці з лікування хворих. Але знахар на відміну від шамана має примітивні знання в області народної медицини. Шаману ж приписується здатність спілкуватися з духами. Однак ця уявлювана здатність, та й самі уявлення про шаманські духи є факт явно похідний. Це своєрідна релігійно-міфологічна інтерпретація якихось об’єктивних факторів. Не тому займає шаман у громаді особливе положення, що йому приписують здатність спілкуватися з духами; навпаки, йому тому і приписують таку здатність, що він займає особливе положення в громаді” (п.5, с.278-279).

Шаман — це насамперед нервова, істерична людина, схильна до припадків, іноді епілептик. Момент шаманського “покликання”, суб’єктивно усвідомлюваний як голос духів, що вимагають від людини вступу в шаманську професію, є об’єктивно нервове захворювання, що, до речі, у своїй більшості трапляється з людиною в період статевого дозрівання. Саме камлання шамана має велику схожість з істеричним припадком. Щоб не бути голослівним, приведу кілька фактів шаманізму серед різних народів Сибіру.

Шаманами в чукчів звичайно “стають нервові, легко збудливі люди”. У коряків кандидатами в шамани були “нервові молоді люди, схильні до істеричних припадків”.У гіляків “дійсні шамани майже завжди — люди, що страждають різними видами істерії, придбаної чи, що найчастіше, успадкованої. Це індивіди, що найлегше піддаються гіпнозу й автогіпнозу”.

На алтайських шаманів їх “покликання” сходить раптово, як хвороба, і виявляється у вигляді тремтіння і слабості організму, тиску в грудях, гарячкового ускакування і вигукувань, в епілептичних судомах та ін.

Звичайно, нервово-істеричний характер шамана є значною мірою результатом його професії, тому що, починаючи з періоду підготовки і протягом усієї своєї діяльності, шаман спеціально і свідомо культивує в собі подібні якості. Але це означає тільки, що шаманська професія підсилює нервово-патологічні особливості характеру людини, самі ж ці здібності передують вступу людини в професію шамана. Поява ознак нервового захворювання звичайно розглядається як заклик духів, якому людина не повинна пручатися.

Фактично для дикунського розуму немає нічого більш природного, ніж приписати екстаз духовним агентам. Конвульсивні жести і нескладні вигуки натхненного шамана видаються ознаками того, що його воля відсутня і його тіло опанувала деяка дивна істота. Тому вважається, що дух говорить його вустами і спрямовує його дії.

Саме тут, вочевидь, і варто шукати реальну основу шаманських вірувань. Погляд на шаманське покликання як на заклик духів, не коритися яким обранець не владний, є, по суті, лише суб’єктивним вираженням того об’єктивного факту, що людину мимо її волі спіткала нервова хвороба. Будучи суб’єктивним усвідомленням цього захворювання, ідея “обраності”, настільки характерна для шаманізму, є і його ідеологічною інтерпретацією. Цей погляд схожий на широко розповсюджене уявлення про кожного нервовохворого як про одержимого злим духом. Шаман відрізняється від звичайного нервовохворих лише тим, що не просто одержимий духом, а вступає з ним у постійний зв’язок і може за бажанням викликати і відпускати його, змушувати собі служити.

Шаман, на відміну від звичайного неврастеніка й істерика, має здатність штучно регулювати припадки хвороби. Шаманське камлання є з фізіологічної точки зору не що інше, як штучно викликаний і свідомо регульований нервово-істеричний припадок. По суті, і вся підготовка шамана до своєї професії — підготовка звичайно дуже тривала — полягає у тренуванні здатності викликати і припиняти припадки, тобто влаштовувати камлання. Це уміння шамана і знаходить своє фантастичне відображення у свідомості його оточення, яке вірить у те, що шаман не тільки служить духам, але і розпоряджається ними. “У шаманських віруваннях народів Сибіру це виражається в розходженні духу — заступника шамана (головний дух, що обрав шамана на служіння собі) і духів-помічників (другорядні духи, яких дух — заступник шамана дає йому