Замість захоплених уніатами церков і монастирів створюються інші, які набувають особливо важливого культурного й націо-нального значення. Рух охоплює дедалі більші маси населення, виходить на вулиці, де часом виникають збройні сутички; найбільш відомий епізод — вбивство під час вуличного руху в 1623 р. полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунце-вича. Воно спричинилося тому, що на полоцьку єпархію було призначено православного єпископа Мелетія Смотрицького, до якого перейшла відразу велика кількість парафій. Це не на жарт стурбувало Й.Кунцевича, і він почав мститися православним. Зрештою, виник гострий конфлікт з населенням м.Вітебська, що призвів до вбивства уніатського архієпископа. Але ці події не припинили широкої антиуніатської і антикатолицької бороть-би. Незабаром спалахують одне за одним повстання проти на-ціонального, соціального і релігійного гноблення: Т.Трясила в 1630 р., Сулими в 1635 р., П.Павлюка і Д.Гури в 1637 р., Я.Ост-рянина та К.Скидана в 1638 р. На них королівський уряд відповів жорстокими репресіями.

Отже, як зазначає відомий історик України М.С.Грушевський, питання про збереження православної церкви набуває значення всенародної, національної справи і на тривалий час надає укра-їнському культурному життю, яке оживилося завдяки цьому ру-хові, сильно вираженого релігійного, власне, віросповідального характеру (Грушевський М.С. Очерк истории украинского на-рода.—С. 150).

Сподівання православних відстояти свою церкву та «лікувати» унію у законодавчий спосіб завдяки сеймовому законодавству не здійснилися. Щоправда, після тривалих безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося за сприятливого збігу обставин досягти законодавчого визнання своєї церкви. Маючи проти себе вороже настроєний рух польської шляхти, так званих рокошан, сейм не наважився відкрито відхилити ви-моги православних, проте, дуже скоро він безцеремонне пору-шив затверджений ним же закон, продовжуючи призначати уні-атських кандидатів на православні кафедри. Православній церкві загрожувало припинення ієрархії, а з ним повний занепад. Ста-новище ускладнювалося й тим, що успіхам на сеймах 1607— 1609 рр., досягнутим православними, загрожувало забуття через надзвичайно швидке й широке спольщення православної шлях-ти і магнатів.

Піднесення культурного життя в Польщі в другій половині XVI — на початку XVII ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької цер-кви в Польщі, що наступило наприкінці XVI ст. після Рефор-мації, викликане здебільшого єзуїтами, котрі поширили свої гро-мади і школи в українських та білоруських землях, також набуло великого впливу. «Православний, український просвітницький і культурний рух запізнювався; прагнення піти за сучасним польським рухом прийшло надто пізно, щоб задовольнити по-треби вищих станів українського (і білоруського) суспільства в освіті і культурному житті...» (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — С. 150).

Виховуючись у польських та закордонних католицьких, зде-більшого єзуїтських школах, пов'язані з польськими шляхетни-ми родами сімейними та шлюбними узами, приваблені польським державним і культурним життям, представники українських маг-натів і шляхетських родів у кінці XVI — на початку XVII ст. масово приймають католицизм і стають поляками. Синів рев-них поборників православної віри 1590 р. бачимо в 1620—1630 рр. уже ревними католиками, далекими від будь-яких національ-них українських інтересів. М.Смотрицький у своєму «Треносі» 1610 р. проспівав справжню надгробну пісню українській арис-тократії, перелічивши нескінченний ряд магнатських та шля-хетських українських родів, котрі позбулися своєї національності та національної релігії.

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому пе-реважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильни-ми у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ'я зверта-ються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціаль-ними та економічними процесами, — козацтва. Вони закрива-ють очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за націо-нальністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький ко-зацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьма-на Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр бо-ротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці ко-зацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська лавра, древній Печорський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький, Копистен-ський та ін., перетворюється у великий центр церковно-націо-нальної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується брат-ство^ до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдач-ний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється пра-вославна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений виз-нати її існування. Відновлення православної ієрархії було здійсне-не патріархом Єрусалимським Феофаном в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпис-копа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єре-мією (Тісаровським). Після його смерті уряд Сигізмунда III од-разу ж проголосив би православну церкву позбавленою єписко-па, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан призначив у Києві єпископа, якого «православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний дар Святого Духу».

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті головного ініціатора унії польського короля Сигізмунда III, потребуючи допомоги з боку козаків, в «Статтях заспокоєння громадян Ко-рони і Великого князівства Литовського, народу грецької релігії» визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську. Саме тоді король Владислав IV пожалував стверджувальні гра-моти Віденському, Львівському, Люблінському, Мінському та іншим братствам. На